Анджей Сапковський - Відьмак. Час Погорди

— Виходить, ти не німа, — похмуро констатував Ґіселер. — Умієш говорити, причому — досить зухвало.

— Гляньте їй в очі, — пирхнула Іскра. — Гляньте, як тримає голову. Хижа пташка! Молода соколиця!

— Хочеш поїхати, — сказав Кейлі. — А куди, якщо можна дізнатися?

— А вам яка справа? — крикнула Цірі, а очі її загорілися зеленим блиском. — Чи я у вас запитую, куди ви їдете? Немає мені до того діла! І до вас мені діла немає! Ви мені ні до чого! Я зумію… Дам собі раду! Сама!

— Сама? — повторила Містле, дивно усміхаючись.

Цірі замовкла, опустила голову. Щури також мовчали.

— Нині ніч, — сказав нарешті Ґіселер. — Уночі не їздять. І не їздять на самоті, дівчино. Той, хто сам, — мусить загинути. Там, біля коней, лежать попони й хутра. Вибери собі щось. Уночі в горах холодно. Що ти так витріщаєш на мене свої зелені ліхтарі? Готуй собі постіль і спи. Мусиш відпочити.

За хвильку вона вирішила послухатися. Коли повернулася, тягнучи ковдру й хутро, Щури вже не сиділи навколо вогнища. Стояли півколом, а червоний відблиск полум’я відбивався у їхніх очах.

— Ми — Щури Пограниччя, — із гордістю сказав Ґіселер. — Здобич ми відчуваємо за милю. Не боїмося пасток. І немає такої перепони, крізь яку ми не прогризлись б. Ми — Щури. Підійди сюди, дівчино.

Вона послухалася.

— Ти не маєш нічого, — додав Ґіселер, вручаючи їй гравірований сріблом пояс. — Візьми хоча б це.

— Ти не маєш нічого й нікого, — сказала Містле, із посмішкою накидаючи їй на плечі зелений атласний кабатик і вкладаючи в руку блузку в мереживі.

— Ти не маєш нічого, — сказав Кейлі, а презентом від нього був невеличкий кинджал у піхвах, що аж іскрилися від коштовного каміння. — Ти — сама.

— Ти не маєш нікого, — повторив за ним Ассе.

Цірі прийняла оздоблений презент.

— Ти не маєш близьких, — сказав із нільфгардським акцентом Реф, вручаючи їй пару рукавичок із м’якенької шкіри. — Не маєш жодних близьких і…

— …і всюди ти чужа, — закінчила удавано недбало Іскра, швидким і досить безцеремонним рухом надягаючи на голову Цірі беретик із пір’ям фазана. — Усюди чужа й завжди інша. Як ми маємо звати тебе, мала соколице?

Цірі глянула їй в очі.

— Gvalch’са.

Ельфійка засміялася.

— Коли ти вже починаєш говорити, то говориш багатьма мовами, Мала Соколице! Ну, добре. Станеш носити ім’я Старшого Люду, ім’я, яке ти сама для себе обрала. Будеш Фалькою.

Фалька.

Вона не могла заснути. Коні тупали й хропіли в темряві, вітер шумів у кронах ялин. Небо іскрилося від зірок. Ясно світило Око, що так довго було її вірним провідником у скелястій пустелі. Око вказувало на захід. Але Цірі вже не була впевненою, чи вірний це напрямок. Ні в чому не була впевненою.

Не могла заснути, хоча чи не вперше за багато днів почувала себе в безпеці. Не була вже сама. Лігвище з хмизу вона вимостила собі на узбіччі, подалі від Щурів, які спали на зігрітій вогнем глинобитній підлозі зруйнованої колиби. Була вона далеко від них, але відчувала їхню близькість і присутність. Не була сама.

Почула тихі кроки.

— Не бійся.

Кейлі.

— Я не скажу їм, — прошепотів світловолосий Щур, стаючи навколішки й нахиляючись над нею, — про те, що тебе шукає Нільфгард. Не скажу про нагороду, яку дає за тебе префект з Амарілло. Там, у корчмі, ти врятувала мені життя. Я тобі віддячу. Чимось милим. Зараз.

Він ліг поряд із нею, поволі й обережно. Цірі намагалася скочити на ноги, але Кейлі притиснув її до постелі, рухом не різким, а сильним і рішучим. Обережно поклав їй пальці на вуста. Не було потреби. Цірі була паралізована страхом, а з перехопленого, болісно сухого горла не добула б крику, навіть якби кричати хотіла. Але не хотіла. Тиша й темрява — краще. Безпечніше. Більш по-домашньому. Приховували її страх і сором.

Вона застогнала.

— Тихо, мала, — прошепотів Кейлі, потроху розшнуровуючи їй сорочку. Повільно, лагідними рухами зсунув тканину з її плечей, а низ сорочки підтягнув вище стегон. — І не бійся. Побачиш, як воно приємно.

Цірі затряслася від дотику сухої, твердої і жорсткої долоні. Лежала нерухомо, напружена й нап’ята, сповнена страхом і потрясінням, що обезвладнювали, позбавляли волі, атакували скроні й щоки хвилями тепла. Кейлі сунув ліву руку їй під голову, підтягнув її ближче до себе, намагаючись відсунути руку, яку вона судомно стискала на подолі сорочки, даремно намагаючись стягнути його донизу. Затремтіла.

В темряві вона раптом відчула рух, струс, почула відгомін удару ногою.

— Ти здуріла, Містле? — гарикнув Кейлі, привстаючи.

— Залиш її, ти, свиня.

— Відвали. Йди спати.

— Я сказала, залиш її у спокої.

— Та чи я її турбую, га? Чи вона кричить чи виривається? Я хочу тільки пригорнути її до сну. Не заважай.

— Геть звідси, бо я тебе поріжу.

Цірі почула скреготіння кинджалу в металевих піхвах.

— Я не жартую, — повторила Містле, невиразно стаючи в темряві над ними. — Пішов до хлопців. Давай.

Кейлі всівся, вилаявся під ніс. Без слова встав і швидко відійшов.

Цірі відчула сльози, що стікали по щоках, швидко, все швидше, що, наче рухливі хробачки, заповзали у волосся біля вух. Містле лягла поряд, дбайливо прикрила хутром. Але не поправила задертої сорочки. Залишила так, як була. Цірі знову затрусилася.

— Тихо, Фалько. Уже все добре.

Містле була теплою, пахла живицею та димом. Долоня її була меншою за долоню Кейлі, делікатнішою, м’якішою. Приємнішою. Але дотик її напружив Цірі знову, знову скував усе тіло переляком й острахом, стиснув щелепи й перехопив горлянку. Містле притислася до неї, притуляючись турботливо й шепочучи заспокійливо, але в той самий час її маленька долоня безупинно повзла, наче теплий слимачок, спокійний, упевнений, рішучий, свідомий щодо шляху й мети. Цірі відчула, як залізні лещата страху й переляку розтискаються, звільняють хватку, відчула, як вона виборсується з їхнього утиску й падає униз, униз, глибоко, усе глибше, у тепленьке й мокре болото зречення дій і безсилої покірності. Гидотно й принизливо приємної покірності.

Вона застогнала глухо, розпачливо. Дихання Містле обпалювало їй шию, оксамитові вологі губи залоскотали плече, ключицю, повільно зсунулися нижче. Цірі застогнала знову.

— Тихо, Соколице, — прошепотіла Містле, обережно засовуючи їй руку під голову. — Ти вже не будеш сама. Вже ні.

Уранці Цірі встала вдосвіта. Вислизнула з-під хутра повільно й обережно, не будячи Містле, яка спала із розкритими устами й з передпліччям на очах. Передпліччя укривала гусяча шкіра. Цірі дбайливо прикрила дівчину. Після миті вагання нахилилася й обережно поцілувала її в стрижене