Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

«Яргора мені сподобалася більше.» – вирішила вона.

– Вітаю у величній Фарзі, столиці Кальдори!

Голос рудого, котрий за час подорожі встиг все ж знову порудіти так, наче хтось обмалював йому череп помаранчевою фарбою, задзвенів радістю. Навіть не обертаючись, Зоряна виразно відчула, як той усміхається, вочевидь лис дійсно любив це місто. Втім, вона б, певно, так же відгукнулася про свою столицю. Саме тому чесне враження, готове зірватися звично насмішкуватою фразою, довелося задавити.

– Неймовірно красиво, – все ж дипломатично промовила вона.

Роззирнувшись, дівчина трохи перегнулася через сідло. За час дороги страх висоти трохи притупився, але в мить, коли прямо під ними щось промайнуло, дівчина ледь не віддала богу душу. Сіпнувшись, вона відкинулася на Лариса, мало не врізавши йому потилицею у ніс.

– Есшат, щоб тебе! – роздратовано вигукнув чоловік, поки Зоряна намагалася спіймати душу.

Дракон, наче почувши його, видав якийсь голосний звук та розкрив крила, повільно спускаючись до однієї з веж палацу. Там, прямо на даху, вже виднілася одна віверна, що дало Зоряні привід вирішити, що то свого роду аеродром місцевого значення.

Слідом за Есшатом приземлився Северин та останніми вони з Ларисом. Волелюб пішов на пониження десь у місті, але прослідкувати за ним Зоряні не вистачило ні часу, ні уваги. За лясканням крил, гуркотливим ревом та викриками наглядачів, котрі одразу ж нагодилися, щоб упіймати тварин дівчина якось трохи загубилася. Ще й виявилося, що коли тебе спустили з віверни варто не розминати спину та інші частини тіла, а швидко відходити якомога далі. На даху замкової вежі була лише проміжна парковка для скиду пасажирів, крилатих «коней» наглядачі переганяли далі.

Потік вітру, котрий штурхонув її в спину Зоряна ще пережила, а ось заплющити очі до того, як у повітря підніметься хмара пилу та снігу не встигла.

– Та щоб ти здох ще маленький, курка патрана! – намагаючись протерти очі, роздратовано вигукнула вона та часто-часто закліпала.

– Хто тобі винен, що ти завмерла та гав ловила, замість того, щоб відійти. А тепер ображає хорошого хлопчика! – цокнув язиком Ларис.

Встигнувши прокліпатися, Зоряна хитнула головою та похмуро глянула на нього. Власне, можна було нічого й не говорити. Після такого марафону при мінусових температурах, розпатлана, червонощока, з потрісканими губами у шерстяній хустці, спущеній до самого носа, вона погрожувала одним поглядом. Жінці, котра виглядає так вже нічого не страшно.

Спочатку хотілося все ж щось сказати. Щось про розумних людей, котрі намагаються допомогти оточуючим дурням і ось вона дає йому пораду. Але то було надто довго, а сил і бажання в неї не було. Замість цього вона шмигнула носом та буркнула доволі коротко та втомлено:

– Іди… Мишу полюй.

Короткий обмін люб’язностями перервала Симона. На відміну від похмурої подруги вона сяяла яскравою та задоволеною посмішкою. Блакитні очі майже світилися від щастя. Її не псувала ні обвітрена шкіра, ні сплутані пасма волосся, котрі вибилися з-під хустки. Вона просто була рада. Повернутися сюди, подорожі, просто самому життю. Всьому тому, чому Зоря радіти не вміла, але ще не розгубила вміння бачити цю радість, від котрої і їй на душі ставало якось тепліше.

– Ох, ти як? Я пам’ятаю, коли вперше на вівернах прокотили так носом вперед і полетіла, коли вони знову стартували. Тільки зірочки й порахувала, – пирхнула вона так відверто та радісно, що і Зоря відчула, як відступає напруга.

– Ну я після першого разу взагалі свідомість втратила, так що ми у рівних умовах, – криво посміхнулась вона.

Погляд мимохідь ковзнув трохи вище маківки подруги до Северина. Той дивився кудись вбік і його обличчя як ніколи нагадало дівчині кам’яну маску. Незворушно та холодну настільки, що тепло, котре поселилося в душі після посмішки подруги знову витіснила крига.

Ще не впевнена, що захоче бачити те, на що дивиться чоловік, вона повернула голову та так і завмерла, відкривши рота.

На даху вони були не одні. І зустрічали їх пишно. Ні, не з оркестром та барабанами. Зустрічав їх сам принц, якого складно було не вгадати, хоча він майже не був схожим на ту картинку, котру встигла намалювати собі свідомість Зоряни. Хіба очі були такими ж золотими, як і в брата. А ось легка посмішка тонких губ вже скидалася на відверто зміїну.

– Брате, вітаю, ти так швидко вилетів на зустріч, моя повага. Тільки на світанку був тут, а ось повернувся з гостями. Варта поваги швидкість реакції гідного наступника корони, – улесливо промовив чоловік, ворухнувши хвостом.

Ні, Зоря знала, що молодші принци напівзмії, але знати та бачити в реальності чоловіка, нижню половину котрого представляв сніжно-білий зміїний хвіст було трохи різними речами. Все ще не зовсім упевнена, що вона не спить, дівчина збентежено прослідила за звивом лискучої кінцівки, коли чоловік раптом поповз до них.

– Дякую, Шалар, швидкість реакції у нас дійсно варта поваги, – повільно промовив Ларис та посміхнувся у відповідь.

І такої посмішки Зоря в нього ще не бачила. Відстороненої та холодної, наче перший льодок, готовий тріснути від найменшого напору. Натисни сильніше і крига піде тріщинами й люб’язність перетвориться на погрозу.

Шалар, отже це і є той… Нехороший гад, котрого вони підозрювали в усіх проблемах, з котрими вони зіткнулися.

Так, це був саме він. Погляд дівчини повільно ковзнув по хвосту вверх, до довгого краю чогось схожого на чорний халат. По золотому шиттю вище, довгою сніжно-білою косою до обличчя. Худорлявого обличчя з виразними вилицями, білосніжними бровами та настільки блідою шкірою, що Северин на його фоні видався рум’яним молодцем.

Власне порівняння було на обличчя, адже якраз в цю мить змій з люб’язною посмішкою протягнув руку Северину.

– Пан Северин Зоря, моя повага. Приймати такого відомого перевертня в нашому домі то велика честь. Сподіваюся ви залишитеся в палаці?