Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні?

— Та як ми заживемо з тобою! які порядки заведемо!.. Зранку — ти будеш хазяїнувати коло худоби, а я — в господі… Адже ти будеш кохатись у скотині? Я не люблю коней… воли кращі… Воли такі смирні, тихі… А корова щоб мені безпремінно була! Чуєш? Я й не піду за тебе, як тільки корови не купиш… та щоб з телятком!.. Що я, пак, казала? От уже й забула… Бач! Так ото ранком ми будемо поратися; потім пообідаємо, спочинемо; потім уп’ять ти що-небудь зробиш, поки вечір; а ввечері я вечерю зварю… Уже таких м’яких та пухких галушок зварю, що губами можна буде їсти… І все в нас буде тихо, мирно — ні лайки, ні сварки ніколи… Ти не будеш лаятись?

Чіпка осміхнувся.

— Чого ти смієшся? Ти, мабуть, будеш битись? А я, дурна, питаю, чи будеш лаятись… Гляди мені: тільки будеш битись або лаятись, — то я тебе покину…

— Та годі тобі, Галю, об цьому й думати! Як можна таку зозулечку лаяти або бити? Ти, як те сонечко, закрасиш мою смутну хату, розвеселиш матір…

— Ба! У тебе й мати є? А я й забула…

Брови у Галі на хвилину здвинулись, буцім від тяжкої думки. Одначе швидко та думка промелькнула: Галя знову веселенько зацокотала.

— А твоя мати — стара?

— Ні, не дуже. Лихо тільки її зостаріло та нужда молодого віку…

— А я, Чіпко, не знаю, що то таке лихо та нужда… Росла я в доволі, не знаю того нічого. Хіба, може, ще моє від мене не втече, наздожене мене… Ні, я не хочу!.. Чув, Чіпко? Не хочу я ні нужди, ні лиха… Хай йому цур, хай йому пек!.. Не хочу!.. От тільки що: чи твоя мати сердита? чи не буде вона мене лаяти?…

— Ні, Галю… Ніколи сього не буде, щоб хто сказав тобі й слово накриво, — не тільки налаяв… та ти така, що мати моя, як побачить тебе, то більше вподоба, ніж мене.

— Яка ж я? — прядучи веселими очима, допитувалась вона.

— Така… — жартував Чіпка.

— Яка — така?

Чіпка кинувся її обнімати…

— Гляди ж мені! гляди! Тільки одуриш… — і сварилася на його своїм маленьким білим пальчиком.

Довго ще вони любувалися та милувалися. Потім — обідали.

По обіді радились, як сказати батькам. Та вже надвечір Чіпка пішов додому.

Мати стріла його надворі з серцем.

— Де ти ходиш? де ти бродиш цілий день? На кого ти покинув ту худобу дома? на мене, стару?… Господи, твоя воля!.. то бувало хоч удень дома; а тепер — понудиться до обіду, а там і скрився плечима й очима… Навіщо ж ти накохав того скоту, коли не хочеш сам глядіти?…

— Не візьме його, мамо, біс! — весело одмовляв Чіпка.

— Та й тебе б не взяв, коли б навідався хоч у полудень… Коли скотини не шкода, то хоч би матір пошкодував, що в таку негоду гибіє надворі…

— Підождіть, мамо: ось як візьму собі жінку, заживете тоді, як у Бога за дверима.

— Тоді-то те й буде! — страчуючи гнів, журливо вимовляє Мотря, увіходячи в хату. За нею й Чіпка увійшов.

«Що це він мені все плеще: жінку та й жінку? І вчора — жінку, і сьогодні — жінку… може, й справді надумався…» І хочеться їй випитати його. Через це вона, осівшись у хаті, знову заводить розмову.

— Невістку, кажеш, візьмеш, сину… тоді заживу, як у Бога за дверима? Так воно, мабуть, і буде! Може, невістку візьмеш таку, що свекрусі й сорочки не випере…

— Та, може, сама таки й не буде прати, — одмовляє Чіпка.

— А хто ж? — аж з ляком спитала Мотря.

— Наймичка.

— Яку ж ти там грапиню задумав брати, що ще й наймички до неї треба?

— Грапиню, мамо, — усміхаючись, каже Чіпка.

— Не високо лишень несися, сину, а то як прийдеться падати…

— Нічого, мамо, високо нестися: я візьму жінку, яку мені треба.

— Та що це ти — смієшся з матері, чи що? Чи справді знайшов собі пару?…

— Знайшов.

— Кого ж ти вподобав? Чи не Мотрю, бува, Шрамченкову?… То — багачка, то гордовита, сину. Не раю я тобі її брати… Та своїм багатством щодня тобі очі вибиватиме…

— Ні, мамо, не Мотрю, а Галю.

— Яку Галю?

— Знаєте, мамо, москаля Гудзя?

— Того, що на хуторі?

— Того самого.

— То що?

— Дочку його, мамо…

Мотря задумалась. Смуток заслав її погляд.

— Не знаю я, моя дитино, тієї дівчини… Хто його зна, що воно за люди, ті москалі… Знаю тільки, що замолоду він те тільки й робив, що пив та гуляв, та волочився. А як оддав батько в москалі, то про його й слух запав… Вернувся жонатим і багатим… Жінка його, либонь, не з наших: здалека відкільсь він вивіз її. Чи не така, бува, й дочка?

— Ні, мамо, дочка й трохи не схожа на матір…

— О-ох сину, сину! Хто його знає… У чужу душу, кажуть, не влізеш, — що там в ній заводиться. Може, вона з виду й добра здається, то ще поки дівкою… Кожна дівка, поки не вийшла заміж, то й добра; а як зв’язала руки, то зараз і почне витребенькувати… І те не так, і друге не по ній!.. А ще ж як багачка!.. Про мене, коли б ти, сину, оженився й на Олені Педьківні… Дівка тиха, робоча… Знаю добре, що була б тобі жінка, а мені невістка… А коли вже й Гудзівну сподобав, то щасти Боже!.. Звісно — не мені з нею жити, а тобі, моя дитино, вік вікувати… Мій уже вік недовгий; швидко вмру, все покину… Тобі жити з нею, а не мені… Тільки воно й на тім світі легше було б лежати, коли б я знала, що ти будеш щасливий, мій сину! А то, як у вас тут буде щодня гризня та сварка, то яково там і мені лежатиметься? І мої кістки струснуться під землею…

— Ні, мамо, Галя буде жінка якраз по мені. Я вже її давно знаю…

— Коли по тобі, то хай тебе, сину, Господь на все добре благословляє! Я не забороняю. Не жалкуй тільки, дитино моя, на матір, як — не приведи, Господи! — прийдеться вік калатати… Знаєш багачок? Вони всі здатні на докори… А немає, сину, тяжчої докори, як докора багачки про твої злидні… Злидні — та чесно нажиті! А то — навезе від батька-матері дрантя та ганчір’я всякого, та й не руш ти його… Вона тобі щодня буде