Грем Грін - Тихий американець. Наш резидент у Гавані

— У нього напрочуд ревнива жінка.

— О, з нею я вже якось упораюся.

— Та ні, це безглуздя... він же старий.

— Скільки йому років?

— Шістдесят п’ять. До того ж у нього черево, як барило, і жодна жінка не хоче й дивитися в його бік. Звичайно, якщо ви хочете, я спитаю в нього про уроки.

— Не треба. Це не горить. Краще почнемо з когось іншого... Професор Санчес? Я звикла мати справу з інтелігентами.

— Він теж не знає англійської мови.

— То, певне, знає французьку. А моя мати була французка. Я вільно володію двома мовами.

— Щодо французької — не знаю. Постараюся з’ясувати.

— Послухайте, не можна записувати всі ці імена en clair[97]. Уявіть собі, що вами зацікавиться капітан Сегура. Мені не хотілось би, щоб з черева інженера Сіфуентеса злупили шкіру йому на портсигари. Краще писати просто номери, а внизу — особливі прикмети. Ну, хоча б отак: «П’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб три — ревнива жінка й черево». Я перепишу ці картки, а старі спалю. А, чорт! Де ж це наші целулоїдні прокладки?

— Целулоїдні прокладки?

— Так, для моментального спалювання паперів. Можливо, Руді засунув їх між своїми сорочками.

— Скільки всякого мотлоху ви тягаєте за собою!

— А тепер нам треба обладнати темну кімнату.

— У мене нема темної кімнати.

— А в кого вона тепер є? Але я про все подбала. Ось чорні завіси й червоний ліхтар. Ну, і, звичайно, мікроскоп.

— Навіщо нам мікроскоп?

— Для мікрофотографії. Розумієте, коли станеться щось таке, чого не можна повідомити телеграфом, ми маємо пересилати повідомлення безпосередньо в Лондон, минаючи Кінгстон. Мікрофотографію наліплюють замість крапки і посилають звичайним листом. А вони вже там покладуть цей лист у воду і триматимуть доти, поки вона відклеїться. Ви ж, мабуть, пишете приватні або ділові листи в Англію?

— Ділове листування я веду з Нью-Йорком.

— А знайомі, родичі у вас є?

— За останні десять років я майже втратив з ними зв’язок. Крім сестри. А втім, на різдво я розсилаю поздоровчі листівки.

— А якщо не можна буде чекати різдва?

— Іноді я надсилаю марки малому небожеві.

— Оце якраз те, що треба. Ми зможемо наліплювати мікрофотографії на зворотному боці марок.

На східцях з’явився Руді, зігнувшись під вагою розкладушки; на цей раз картина остаточно загинула. Беатріса й Уормолд вийшли в сусідню кімнату, щоб не заважати йому влаштовуватись; вони сіли на Уормолдове ліжко. За стіною щось гупало й брязкотіло.

— Руді такий незграбний,— пояснила Беатріса. Потім, розглянувшись навкруги, зауважила: — Жодної фотографії. Жодної ознаки особистого життя.

— У мене нікого нема. Крім Міллі... й доктора Гассельбахера.

— Лондон не любить доктора Гассельбахера.

— Під три чорти той ваш Лондон! — розсердився Уормолд. Йому раптом захотілось розповісти їй про погром на квартирі доктора Гассельбахера, про загибель його невдалих дослідів. Він сказав.— Оті людці в Лондоні... Пробачте. Адже ви теж належите до них.

— І ви теж.

— Це правда. Я теж.

З сусідньої кімнати до них долинув голос Руді:

— Уже!

— Мені шкода, що ви належите до них,— мовив Уормолд.

— Треба ж якось жити.

— Це фальшиве життя. Оте шпигунство... Навіщо воно? Таємні агенти розкривають те, що й без них усі знають...

— Або просто вигадують,— докинула вона.

Уормолд затнувся, а Беатріса спокійно говорила далі:

— Хіба мало людей живуть облудним життям? Винаходять мильниці з пластмаси, складають дурнуваті жарти для естради, пишуть бездарні віршики для реклами, ходять у членах парламенту, виступають на конференціях ЮНЕСКО... Але гроші їм платять справжні. І після своєї облудної роботи вони живуть справжнім життям. От, наприклад, ваша донька — вона справжня, і її день народження теж цілком реальне явище.

— А чим ви займаєтесь після роботи?

— Тепер майже нічим, а коли була закохана... ми ходили в кіно, пили каву в кафе, літніми вечорами гуляли в парку.

— Що ж сталося між вами?

— Кохання буває справжнім лише тоді, коли обоє люблять. Він же весь час тільки удавав із себе якогось надзвичайного коханця. Іноді мені навіть хотілося, щоб він на деякий час став імпотентом,— може, хоч перестав би хизуватись. У коханні не можна бути таким самовпевненим. Коли любиш, завжди боїшся втратити того, кого любиш; хіба не так?..— Вона раптом звернула розмову на інше: — Ет, чорт, навіщо я все це вам розказую? Ходімо краще робити мікрофотографії і писати шифровки.— І, зазирнувши в двері, додала: — Руді вже ліг. Мабуть, на нього знову напала нудота. І доки це може тривати? У вас немає кімнати без ліжка? Воно чомусь завжди схиляє до одвертості.— Вона заглянула в інші двері.— Стіл уже накрито. Холодне м’ясо й салат. На дві особи. Хто це приготував? Яка-небудь фея?

— Служниця приходить щоранку на дві години.

— А що в тій кімнаті?

— То кімнатка Міллі. Але там теж є ліжко.

Розділ третій

1

Хоч з якого боку глянь, а становище було незавидне. Уормолд звик уже виписувати гроші на непередбачені витрати то інженерові Сіфуентесу, то професорові Санчесу, акуратно нараховував платню собі, головному механікові «Хуана Бельмонте» і голій танцюристці Тересі. Льотчик-п’яничка отримував натурою — ящиками віскі. Всі гроші Уормолд складав на свій поточний рахунок: згодяться коли-небудь на посаг Міллі. Щоб якось виправдати численні витрати, йому доводилося писати безліч різних звітів та інформації. З допомогою великої карти, чергового номера «Тайм», що присвячував чимало сторінок Кубі, та економічних бюлетенів уряду, а головне — завдяки своїй невичерпній фантазії він надсилав у Лондон щонайменше по одному звіту на тиждень і до приїзду Беатріси звичайно займався цим у суботу. Професор був його економічним експертом, а інженер Сіфуентес мав справу з таємничими спорудами в горах Орієнте. Кубинський пілот іноді підтверджував інженерові повідомлення, а іноді й заперечував їх — останнє надавало їм