Кондоліза Райс - Демократія

мене і потім у Гілларі Клінтон відділ зв'язків із соціальними медіа. Повернувшись з Ірану, Джаред зв'язався зі мною в Білому домі. «Я не міг у це повірити, — сказав він. — Щойно я сказав, що американець, ніхто не давав мені ні за що платити».

Згодом і я зіткнулася з таким явищем. Як держсекретар вирішила, що треба спробувати покласти край ізоляції іранців, хоча й не можна було нічого вдіяти з урядом. З благословення президента ми створили скромну програму обміну. У першій партії були члени іранського еквівалента наших центрів контролю захворювань; в Атланті вони зустрілися зі своїми колегами. Другою була група молодих митців до 40 років; вони показали свої роботи. Я вітала їх у Міжнародному центрі «Меридіан» у Вашингтоні й висловила певні міркування про університет мистецтв — обережно, уникаючи навіть натяку на політику, щоб не створювати для гостей ані клопотів, ані загроз.

Нарешті іранці дозволили американцям приїздити у складі американської команди борців. У день змагань уболівальники вимахували американськими стягами. Спочатку я гадала, що це уряд заохочував їх. Однак ні. Після такої демонстрації прихильності до США — як виявилося, спонтанної — Тегеран вирішив, що досить обмінів «люди до людей».

Іранці жадають свободи. Теократичний режим аятоли Хаменеї стоїть на своєму. А дехто в уряді прагне поміркованішого курсу, хоча сам і не є поміркованим. Можливо, вони хочуть згладити гострі кути в стосунках із народом: можливо, жінці не слід боятися релігійної поліції, коли блимнула щиколотка; напевно, треба налагодити торгівлю із Заходом, щоб у магазинах було достатньо харчів та інших продуктів. Чому б іранцям не подорожувати й не вчитися за кордоном? Проте контекст той самий. Служба в іранському уряді вимагає васальної відданості засадам режиму: це релігійна ортодоксія, брутальне придушення інакодумства, зовнішня політика, що характеризується месіанізмом, безрозсудністю і ксенофобією.

Жоден революційний розвиток не міг би трансформувати Близький Схід більше, ніж кінець теократії в Ірані. Хоча на обрії й не видко появи демократичних можливостей, такі режими крихкі. Теократичний режим очолюють чоловіки на схилі віку. Хаменеї, єдиному реальному володарю країни, вже майже 80, і він нібито хворий. Основне опертя режиму проживає поза містами — це немолоде, менш освічене сільське населення. Корпус революційної гвардії і її спецпідрозділ Кодс захищають інтереси прихильників жорсткої лінії вдома й за кордоном.

До Ядерної угоди зі США та іншими гравцями міжнародного масштабу іранська економіка була в страшному стані, потерпаючи від поганого менеджменту й десятирічного впливу санкцій. ВВП скоротився майже на 10 % у період 2012—2014 років.[131] Безробіття сягало 20 %, хоча багато хто вважав цю цифру заниженою. Ціни на товари щоденного вжитку зросли, а вартість реала впала. Безсумнівно, мулли вважали, буцімто вони виграли час і одержали обіцянку повернення у світову економіку.

Неможливо зрозуміти, чи насправді більша участь відтерміновує занепад, чи зменшується або збільшується тиск у напрямку змін. Але є впевненість у тому, що, щойно з'являться демократичні перспективи, в Ірані є освічена молодь, яка цим скористається. Проте в неї немає незалежних інститутів, щоб можливі зміни каналізувати. Тому режим запобігає появі громадянського суспільства. Якийсь час це не дозволить іранцям повстати проти свого уряду, але якщо це станеться, то режиму або країні буде непереливки.

Розділ 8

Чи такі вже погані прихильники авторитаризму?

У листопаді проти вечора я їхала додому зі школи з дядьком Алтом. Це був день виборів, і ми проминали довгі черги чорних громадян, які чекали на можливість проголосувати. На губернатора Алабами балотувався сегрегаціоніст Джордж Воллес. Я чула розмови батьків про нього і у свій безневинний спосіб знала, що його кандидатура для нас погана.

Я звернулася до дядька: «Якщо всі ці чорні люди проголосують, як Воллес може перемогти?» Дядько відповів, що чорні досі становили меншість (точніше досить численну меншість), а тому не могли перешкодити обранню Воллеса.

«Нащо ж тоді їм цей клопіт?» — спитала я.

«Бо людина зобов'язана голосувати, — відповів він. — І колись це голосування спрацює».

Я спитала його: «А ви будете голосувати?»

«Я ще вранці проголосував, — відповів він, — а також твої мама, тато, бабуся й дядько Рей».

Схоже на марнування часу, — подумала я. Проте саме тодішнє відчуття не забула. Колись це голосування спрацює.

Голосування вперше може стати емоційною подією, особливо якщо все життя вас цього права позбавляли. «Нарешті й ми люди!»[132] Так свої почуття 2004 року пояснила літня жінка з Кандагара, стоячи в черзі, щоб проголосувати на перших президентських виборах в Афганістані. Мільйони афганців зневажили погрози «Талібану» й проголосували. Щоб їхній голос почули, громадяни звідусюди — від найбідніших сіл і до околиць Кабула — вистоювали довгі черги в холоднечу не по сезону.

Мокадаса Сидикі, 19-річна студентка, проголосувала вперше. «Я не можу висловити свої почуття, наскільки щаслива», — сказала вона[133]. У її бюлетені була ще Масуда Джалал, педіатр і матір трьох дітей. Ще кілька років тому жінкам не дозволяли працювати, вчитися, самим виходити з дому. Тих, хто порушував суворий кодекс «Талібану», страчували на футбольному стадіоні. А тепер вони голосували й висувалися на посаду президента.

Ахмед Рашид, який упродовж багатьох років висвітлював кровопролиття в Афганістані й належав до групи підтримки американської політики, написав про вибори як «найбільш зворушливий і пам'ятний день у моєму житті»[134]. Неможливо було стримати своїх емоцій, писав він, коли з колегою-журналістом відвідував виборчі дільниці. «Ми були настільки вражені величезною явкою, впорядкованими чергами, терпінням жінок із малими дітьми, добрим гумором і жартами тих, хто чекав, їхніми історіями про свої втрати і труднощі, що не змогли стримати сліз», — писав він[135].

Подібні сцени спостерігалися в Іраку під час виборів перехідного уряду в січні 2005 року; то було перше вільне голосування за півсторіччя або й за всю історію. Попри спорадичне насильство й бойкот деякими сунітами, явка в країні була висока; навіть у нестабільній Фалуджі стояли черги. Деякі сім'ї йшли разом на дільницю, везучи в дерев'яному візку старих родичів. Батьки стояли в черзі, а діти на вулиці грали у футбол. Виборці виходили з кабінок і вмочували пальці в незмивний атрамент, щоб запобігти фальсифікаціям. «Сто прізвищ у бюлетені — краще, ніж одне, — сказав Фаділа Салех, середнього віку інженер, у центрі Багдада, — бо це означає, що ми вільні»