Світлана Олександрівна Олексійович - Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

виразне відчуття, попервах, ошуканости, а відтак гніву: на перших же відкритих партзборах, куди «трудящих» лавами зганялося слухати цековських «чорнобильських солов’їв», відряджених витьохкувати, як то воно все пречудово, і трохи чи не ліпше, ніж було перед вибухом, мене вразило, що над залом, у якому абсолютну більшість складали мужчини — похмуро мовчущі, зі спущеними долу очима, — ґвалт протесту (перший на моїй пам’яті самостійний голос «мас»!) стояв одностайно високий, верескливий: жіночий! Над мужчинами ще чинна була магія соціальних конвенцій, заведених правил гри: посада, кар’єра, партквиток, «мовчи-язичку-будеш-їсти-кашку», — тоді як жінок, істот і взагалі «природніших», а відтак набагато менше піддатних ризикові «загратись» до втрати почуття реальности, відповідальність за дітей вивела, цілком на одчай душі, за межі окресленого владою ігрового поля: ось це я й називаю «жіночою мужністю».

С. Алексієвич, подібно до розбалаканих нею молодих вдів і матерів, відважно вийшла за межі як «совкового», так і «постсовкового» «чорнобильського канону» — тобто, як того, котрий велів був дисциплінованим вертолітникам розказувати західному журналістові про п’ять вильотів на реактор денно, але не велів бодай затнутися про наступну імпотенцію в тридцять років, так і звичнішого для нас, хоч і також уже затісного, котрий зобов’язує потрясати розсекреченими інструкціями та звинуваченнями в ґеноциді: С. Алексієвич взагалі воліє утримуватись від прямої мови, від класичної постави наратора як посередника між героями й читачем із правом на оцінні коментарі. Як і в своїх попередніх книжках, вона щиро й нелукаво відмовляється від претензії на «власну правду», котра «редагувала» б часткові «правди» героїв, і розпитує їх зовсім не на те, аби дістати потвердження власній думці, як то заведено «по-соцреалістинному», а єдино на те, щоб почути відповідь, якої сама не має (тим-то, до речі, вони й довіряються їй у сповідях так беззастережно!). Щойно по прочитанню цілої книжки з окремих «монологів»-мікроновел, як зі шматочків смальти, складається разючо широке мозаїчне панно білоруського суспільства в його, сказати б, «поперечному розтині» — метод, якщо міряти занудно точною хрестоматійною міркою, не літератора, радше історика (є в сучасній історіографії така школа — «молекулярної історії», є й дослідження, здійснені в цьому напрямі, — наприклад, Другої світової війни у Франції), але ж Світлана Алексієвич — як, задовго перед нею, О. Солженіцин, і В. Шаламов, і Т. Боровський, і маленька Анна Франк, і багато, багато інших уславлених авторів «музики після Освенціма», — має до діла з реальністю, котра авторську уяву не подразнює, як за часів тих-таки «Чехова й Толстого», своєю «сирою», «напівфабрикатною» фактурою, не спонукає добудовувати, «дотягати» її до цілісної естетичної «завершонки», а якраз навпаки — побиває й приголомшує так, що перед її, реальности, лицем найбурхливішій уяві тільки й зостається — якомога чесніше, «дзеркальніше» відбивати «часткові правди». Можливо, у XX-му столітті класична «література домислу» взагалі вичерпала свої повноваження — у кожному разі, незаперечно, що ХХІ-му ми зоставляємо куди більше «неперетравленого», неокультуреного матеріалу для осмислення, аніж незаповнених «люзів» — для фантазування. І тут відкривається нова загроза — що, вжахнувшись перед таким несподвигним спадком, перевантажена людська психіка врешті-решт відмовиться не лише фантазувати, а й, гай-гай, осмислювати, вдовольнившись натомість, як ото в «Світі новім, дерзновеннім» О. Гакслі, наркотично-заспокійливою жуйкою в дусі «мильно-оперових» казочок, — і я особисто не бачу іншого способу запобігти подібній — цілком імовірній! — лоботомізації грядущих поколінь, окрім як лишати їм ось такі, як у С. Алексієвич, — гранично оголені, очищені від будь-яких, кажучи мовою харчових етикеток, «штучних домішок», свідчення про наш час. Одне слово: нема свого хліба — позичу в сусіда. Я переклала цю книжку тому, що сама подібної не написала, і навряд чи коли напишу, і не бачу, щоб хтось в Україні написав — принаймні в близько-осяжному майбутньому.

Але є й інша причина — і не менш поважна: перефразовуючи вже трохи нами призабутого Маяковського, її можна визначити як «борг Білорусі» — почуття, знайоме, либонь, кожному українському інтелігентові. Це щось більше, ніж добре знане криміналістам «братство співкамерників» (дарма що наша з білорусами «камера» простягалася в часі не на одне століття, від доби Великого Князівства Литовського почавши), і, на архетипальному рівні, ближче до казки «про бідного та багатого брата»: переходячи через ті самісінькі форми винародовлення, а в нашому столітті — етноциду, лінгвоциду, і нарешті, з Чорнобилем, — таки ж нікуди не дінешся, геноциду, — ми, на перевалі віків, опинилися з Білоруссю вже не просто в різних «вагонах» того самого поїзда, а — в різних історичних вимірах («чи надовго, брате», як саркастично коментувала подібну ситуацію Лесина Кассандра, — то вже інше питання, до справи наразі не дотичне: зрозуміло ж, доки нас не застраховано рішучим «реформаторським» ривком від приходу до влади якого-небудь «українського Лукашенка», білоруська модель для нас не тільки приклад умовного способу історії — «ось що могло б свого часу бути й із нами», — а й якнайбезпосередніша пересторога — «ось що з нами ще може статися»). А одначе радикально нове для української свідомости відчуття власної, порівняно з найближчим сусідом, «фортунности», «благополучности» неминуче диктує сумлінню й нові категоричні імперативи, і пекуче соромно сьогодні натикатись, приміром, у книжці С. Алексієвич на бовкнуту кимось фразу, принесену з недоброї пам’яті 1986-го: «к счастью, ветер дул не на Киев», — у підтексті це означало: на Гомель, Могильов і Мінськ, наше «щастя» дорівнювалося чиїйсь смерті, наші перелякані прокуратори, що в той рік остаточно й безповоротно стратили в очах народу будь-яку ауру леґітимности й невдовзі таки зметені були, їхнім власним сленгом висловлюючись, «на смітник історії», для когось слугували об’єктом заздрости — вже тим, що «повзали в Кремлі навколішки», випрохуючи порятунку! Страшно вимовити, але скидається на те, що коли для нас Чорнобиль обернувся фіналом радянської історії, то для білорусів — чимось на кшталт фіналу історії взагалі (вражає покірна тональність постійних балачок героїв про близьку смерть, однакова що в дітей, що в дорослих): зосталось і далі по-совєтськи безмовне «населення», майже третина якого живе (точніше, потрошку конає) на зараженій території (в умовах «лабораторного експерименту»), населення, що на очах у цілого світу повільно йде під воду — сумною слов’янською Атлантидою, загубленим шансом людства дізнатися про себе щось унікальне, єдино-неповторне, щось, що призначено було сказати, за Геґелем, «у драмі світового духа» тільки цьому, й ніякому іншому народові, — а ми, для кого ця трагедія, либонь, найврозумливіша, у якомусь метафоричному сенсі й далі бубонимо, скрушно похитуючи головою на вид мінських «ходинок» у себе на телеекрані: на щастя, вітер