Сергій Миколайович Поганий - Ялта. Ціна миру

альянсу. За вечерею Сталін наблизився як ніколи до вибачення за свій союз із Гітлером 1939 р. Він сказав Черчиллеві, який пізніше включив його слова до мемуарів, що «якби англійці та французи 1939 р. відрядили до Москви місію людей, які справді хотіли б укласти з Росією угоду, то радянський уряд не підписав би пакт із Ріббентропом». Одначе лестощі за вечерею не всіх однаково вразили. «Сталіну притаманно ігнорувати свої почуття, якщо вони не відповідають його планам, — занотував лорд Моран. — Під час конференції він був досить грубим із прем’єр-міністром»[361].

Американські записи вказують на те, що Сталін був першим, хто того вечора говорив про небезпеки, які чатували на альянс. «Не так важко зберегти єдність під час війни, коли існувала спільна мета перемогти спільного ворога, яка була зрозуміла кожному», — заявив він в одному зі своїх тостів. Складне завдання постане після війни, коли різноманітні інтереси спробують розділяти союзників. Сталін був «переконаний, що нинішній союз витримає це випробування», але було б «нашим обов’язком забезпечити це, а наші відносини в мирний час мають бути такими ж міцними, як вони були під час війни».

«Варто сказати, — ввернув Черчилль, — що ніколи в цій війні я не відчував, що відповідальність лежить на мені настільки сильним тягарем, навіть у найтемніші часи, як зараз під час цієї конференції. Але тепер, із причин, які навів Маршал, ми бачимо, що перебуваємо на вершині пагорба і перед нами відкрита перспектива. Не недооцінюймо труднощі. Держави, що були товаришами по зброї, у минулому розходилися впродовж п’яти-десяти років після війни. Таким чином, мільйони трударів пішли порочним колом, потрапляючи в яму, а потім знову піднімаючись завдяки власним жертвам. Тепер у нас є шанс уникнути помилок попередніх поколінь та встановити надійний мир. Люди прагнуть миру й радості. Чи зможуть родини возз’єднатися? Чи прийде воїн додому? Чи буде відбудоване зруйноване житло? Чи побачить трудар власний дім?»

Це був початок довгого тосту, який американський занотовувач під час вечері Чарльз Болен підсумував таким чином: «Він сказав, що в сучасному світі функція лідерства полягає в тому, щоб вивести людей із лісів на залиті сонцем безмежні галявини миру та щастя. Він відчув, що ця нагорода була ближче до нас, ніж будь-коли раніше в історії, і якщо ми дозволимо цьому призу вислизнути з наших рук через інерцію чи недбалість, історія нам ніколи не пробачить цю трагедію»[362].

Сталін теж був щиро стурбований майбутнім Альянсу. «Сталін, як і Черчилль, часто й наполегливо говорив про важливість збереження єдності великих потуг після війни, — писав Алджер Гісс у своїх спогадах. — Можливо, в приватному порядку кожен бажав би такої єдності лише тоді, коли її можна було б отримати на власних умовах без компромісу»[363].

Сталіну потрібен був період мирного співіснування, «простір для дихання», завдяки якому його країна відновилася б після війни. Він побоювався, що західні союзники можуть укласти сепаратну угоду з Німеччиною і виступити проти нього. Для Сталіна в остаточному підсумку всі вони були капіталістами. Він довіряв Рузвельту більше, ніж він коли-небудь довіряв Черчиллю, і був готовий підтримати бажання президента утворити ООН, якщо це потрібно для збереження альянсу. «Я пропоную тост за успішне завершення Думбартон-Оксу, і щоб наш союз, який народився в напрузі битви, зміцнів і продовжився після війни», — заявив він, апелюючи до Рузвельта[364].

Рузвельт мовчав протягом більшої частини зустрічі. Коли Сталін виголосив до нього тост на початку вечора, він, згідно з американським записом, відповів, що «атмосфера цієї вечері сімейна», і закликав своїх партнерів працювати разом, щоб «дати кожному чоловікові, жінці й дитині на цій землі можливості безпеки та благополуччя».

Ми не знаємо приватних думок Рузвельта, але його державний секретар Едвард Стеттініус назвав бенкет «найважливішою вечерею конференції». Наступного ранку президент наказав Стеттініусу пом’якшити американську позицію із двох найсуперечливіших питань: польського уряду та німецьких репарацій. Зупинившись на вершині черчиллівського пагорба і побачивши приз міцного миру, якого він віддавна бажав, Рузвельт був готовий піти на поступки.

Частина V

Шляхи компромісу

Сполучені Штати не завжди досягатимуть своїх цілей на сто відсотків — так само як Росія чи Велика Британія. Не завжди в нас будуть ідеальні відповіді — рішення складних міжнародних проблем, хоч ми рішуче налаштовані прагнути до цього ідеалу.

Франклін Д. Рузвельт

Розділ 19

Капітуляція на польському фронті

Знамениті світлини Ялтинської конференції, що зображали Черчилля, Рузвельта, Сталіна разом із їхніми радниками та військовими командувачами, було зроблено по обіді 9 лютого 1945 р. в італійському дворику Лівадійського палацу. З одного боку подвір’я на східних килимах поставили три крісла. Фотографи та оператори зайняли свої позиції на протилежному боці, внизу або на балюстраді другого поверху. Рузвельт сів посередині, Сталін зайняв місце ліворуч, залишивши праве Черчиллю, який вийшов у дворик, коли фотографи й оператори вже зібралися.

Поки розгорталася фотосесія, Черчилль закурив свою незмінну сигару, а Рузвельт дозволив собі цигарку. Сталін, мабуть, вирішив, що для люльки ще не настав час. На Черчиллі була хутряна шапка в російському стилі, руки ж він сховав до кишень сірої шинелі. Рузвельт мав виснажений вигляд. Він обмінявся репліками з тими, хто стояв позаду, а Сталін, мабуть, раз чи двічі пожартував. Зняте американцями відео показало, як прем’єр-міністр зняв шапку, коли з ним заговорив радянський перекладач Володимир Павлов. Усі троє лідерів усміхалися.

Під час вечірки, яку організував Сталін у Кореїзькому палаці попереднього вечора, Рузвельт сказав, що атмосфера була «сімейною». Тепер настав час позувати для сімейних світлин. «Я відчував, що керівниками та членами всіх трьох делегацій оволоділа своєрідна ейфорія за їхні досягнення, — згадував пізніше Роберт Гопкінс. — На їхніх обличчях читалося полегшення після напружених переговорів, лунав сміх та приязні жарти». На той час двадцятитрирічний Гопкінс, який, за його власними словами, «був найнижчим в ієрархії серед усіх присутніх», несподівано виявився відповідальним за фотосесію. Будучи сином Гаррі Гопкінса, він був особисто знайомий із «Великою трійкою», а 1943 р. фотографував Рузвельта й Черчилля під час їхньої зустрічі в Касабланці. Тепер його відкликали з німецького фронту і він прилетів на Мальту, де приєднався до батька та решти американської делегації, яка прямувала до Криму. У Ялті він проявив ініціативу і став єдиним фотографом, якому дозволили задокументувати початок першої приватної зустрічі Рузвельта зі Сталіним.

«Як ти хочеш це організувати, Роберте?» — запитав Рузвельт, коли побачив Гопкінса на газоні. «По-перше, пане Президенте, я хотів би, щоб пан Стеттініус став за вами, пан Молотов за маршалом Сталіним, а пан Іден за прем’єр-міністром Черчиллем. Потім я хотів би, щоб долучились інші учасники обговорення, щоб зафіксувати їх на фотоматеріалах конференції». Гопкінс пізніше згадував, що «троє чільних дипломатів зайняли вказані мною місця, але решта не вийшла з кадру, як я сподівався». У дворику спостерігалася серйозна плутанина, поки дипломати повільно поступалися дорогою військовим командирам, і навпаки. Фельдмаршал Алан Брук зазначив, що фотосесія «була надзвичайно хаотичною і ніхто не розставляв людей