Ірина Скрипник - Вʼячеслав, Ірина Скрипник

Чорні, майже глянцеві тіла андроїдів, здавалося, були частиною інтер'єру. Їхні голови ледь поверталися слідом за Борисом, коли він почав ходити по своїй половині кімнати. Він рухався знервовано, ніби шукав вихід із простору.

——— Як вам взагалі прийшла ідея зробити щось подібне? — нарешті запитала Ніка. 

Її голос був тихий, але в ньому відчувалося більше, ніж просто цікавість. Вона намагалася зрозуміти, що привело Бориса до таких крайнощів. У її погляді була прихована тінь осуду, хоч вона й старалася його не показувати.

Борис, почувши це питання, на мить зупинився і уважно подивився на неї. Він стояв у тіні однієї з ламп. Його обличчя здавалося ще похмурішим під її різким, майже лікарняним світлом. Його губи стиснулися в тонку лінію, перш ніж він заговорив.

——— Все дуже просто, — вимовив він. — Мене самого не влаштовує реальність, в якій ми живемо.

Ніка здивовано підняла брови, але нічого не відповіла. Борис знову почав ходити кімнатою, заклавши руки за спину. Він пересувався колами, майже як загнаний звір. У відповідь на це андроїди по кутах стиснули зброю в своїх руках сильніше. Їхні штучні очі почали мерехтіти червоним, готові в будь-який момент втрутитися.

——— Наш світ збожеволів, — почав Борис говорити швидше. — Ще сто років тому люди одружувалися ледве досягнувши 20-25 років, а зараз що? Якщо тобі 35 і ти скажеш, що хочеш мати сім’ю, суспільство подивиться на тебе, як на божевільного. Інститут сімʼї давно вже помер.

Він зупинився біля скла і глянув на Ніку, ніби чекав на її реакцію. Вона сиділа тихо, але її погляд став гострішим за лезо. І Борис продовжив, так й не дочекавшись відповіді.

——— Ніхто не хоче народжувати. Але при цьому населення землі чомусь постійно збільшується. Парадокс! Нас вже більше 40 мільярдів, 20 з яких знаходяться за межею бідності. Їм немає, чим годувати свої сім’ї, бо технічний прогрес забрав у них місце їх роботи. Всюди андроїди. Всюди дрони. Всюди цей штучний інтелект, куди не глянь.

Його голос ставав дедалі більш зухвалим, майже образливим, ніби він кидав виклик самому світові. Він підійшов до одного з кутів кімнати, де стояв андроїд, і коротко глянув на його беземоційне лице.

——— Немає жодного пристрою, увімкнувши який ти б не почув фразу: "Вас вітає Санні — ваш індивідуальний помічник в усіх побутових справах." Хай би чорти вже забрали того Санні! Він всюди. Навіщо взагалі люди придумали штучний інтелект?

Він говорив це так, ніби сам запитував себе. Його роздратування досягло межі, коли він різко зупинився й подивився на Ніку, мовби шукаючи хоч якогось розуміння. Та вона тільки знизила плечима. Це було більше, ніж він міг винести, і він повернувся назад до столу, тепер рухаючись ще швидше, ніж до цього.

——— Колись ми називали себе найрозумнішими істотами, королями природи, — продовжив Борис, повернувшись до неї спиною, — але зараз слово «людина» вже нічого не означає. Як і гроші, чи будь-який інший ресурс. Важливо лише одне — менше 30 відсотків населення можуть дозволити собі більш-менш комфортне життя, але навіть вони повинні кожного дня бігти щосили, щоб залишатися на місці.

Тоді Ніка відчула, як кожне його слово було пронизане відчаєм і розчаруванням. Кімната здавалася ще холоднішою, а скло між ними ще товстішим.

——— Статус вже не має того значення, що мав ще минулого століття, — продовжив Борис. — Взагалі людське життя знецінилось. Коли я був малим, я вірив, що зможу допомогти всім, якщо буду працювати в соціальній службі. Але виявилося, що ні. Це розбило мені серце.

Борис різко замовк. Його слова ніби зависли у повітрі. Він закрив очі на кілька секунд, і Ніка могла помітити, як ті спогади, які раптом виринули на поверхню, боляче б'ють його. Вона уважно стежила за кожним його рухом. Його обличчя на мить напружилося. Тонкі зморшки проступили на лобі, а пальці Бориса знову почали нервово теребили складки на рукаві уніформи. Але все було марно. Він не міг більше стримувати себе.

Він стискав і розтискав руки, ніби намагався придушити той неспокій, що розривав його зсередини. Не знаходив місця. Не міг спокійно сидіти. Тіло ніби відмовлялося слухатися його команди. Ніка бачила це все і відчувала, наче емоції Бориса перетікають через це скло, що їх розділяло. Її власне серце почало прискорено битися, відповідаючи на ті невидимі імпульси відчаю.

Після тривалої паузи, яка ніби застигла у в’язкому повітрі кімнати, Борис нарешті продовжив говорити. Його голос був глухим і приглушеним:

——— Я вирішив втекти.

Його слова звучали, наче вирок. Він зупинився на цих кількох словах, ніби не міг змусити себе піти далі, ніби сам факт того, що він озвучив цей біль, вже був для нього надто важким. Його плечі злегка опустилися. Він знову закрив очі, ніби намагався втамувати ту хвилю емоцій, що наповнювала його. Але вона не піддавалася.

——— Я почав вивчати квантову фізику, — продовжив він після короткої паузи, глянувши на Ніку. — Але коли я вже мав достатньо знань, коли у мене були перші результати досліджень, я раптом подумав: скількох ще людей не влаштовує цей порядок?

Ніка затримала дихання, не відводячи очей від Бориса. Вона знала, що ось-ось почує щось важливе, те, що змусить її ще раз задуматися.

——— Я навіть зробив оголошення, — продовжив Борис, і в його голосі прозвучала гірка посмішка. — Хоча й не сподівався, що хтось його побачить. Санні, звісно, заблокував його, як підозрілу інформацію, що може вводити в оману користувачів. Але кілька людей все ж встигли побачити його.

——— І Богдан був серед них? — запитала Ніка.

Її голос тремтів. Вона хотіла приховати цей нервовий злам, намагаючись тримати себе в руках, але її погляд видавав все — очі блищали, немов підготовлені до того, щоб наповнитися сльозами. Вона опустила голову, вивчаючи руки на столі, щоб відволіктись від тієї емоційної бурі, яка поступово поглинала її.

Борис кивнув. Потім опустив очі, наче сам не хотів більше цього обговорювати, але відчував, що має закінчити свою розповідь.