Альма Лібрем - Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем

19 (4)

Мені не хотілось їсти, але Свят, напевне, так і не торкнувся принесеного сніданку, тож логічно, що йому треба перекусити. Я вирішила не сперечатись.

– Гаразд, ходімо в якесь кафе. Тут навпроти є непогане.

– Та ну. Знайдемо місце посолідніше. Треба відсвяткувати те, що я нарешті все закінчив, – задоволено заявив він. – Тепер лишається тільки отримати рішення!

Хлопець потягнув мене за руку, виводячи з приміщення готелю.

– А хіба ти вже знаєш, що там з візою? – згадавши наші попередні розмови про цей грант, поцікавилась я. – До США так просто не потрапити.

– Візу схвалили, просто я не встиг тобі сказати, – всміхнувся Свят. – Ну, давай швидше! Шалено їсти хочу.

Не знаю, чому, але мене зачепило, що про візу він сказав тільки зараз. Здавалось, я, як частина проекту і як його дівчина, мала право про таке знати. А чи не з цього приводу він так нервово спілкувався по телефону у наш перший день в Києві?

Звісно, відповіді на це питання я не мала, його треба було б озвучити. Але мені не захотілось порушувати атмосферу між нами, все псувати. Я ніби відчувала, що кожне зайве питання може стати останнім.

Дивно і неправильно, але ось так.

Ми все-таки дійшли до якогось ресторанчика. Цього разу я не дозволила Святові замовляти замість мене, а обрала прості і зрозумілі медальйони з телятини. Експерименти з морепродуктами та шоколадом уже штовхнули мене в його обійми.

Чи шкодувала я про це? Ні. Просто той романтичний настрій, що був вчора, кудись зник, і ми зі Святом сиділи, мов чужі люди, за одним столом.

Я все ще пам’ятала його поцілунки, мені здавалось, вони вуглями горіли на моїй шкірі, пекли зсередини, змушували про все забувати. Його ніжні доторки, те, як ми стали одним цілим, те, що він шепотів мені на вухо…

Він спогадів стало спекотно – але зрозумілості між нами не додалось.

– Ти в порядку? – уточнив Свят. – Все мовчиш і мовчиш.

– А ти постійно на годинник дивишся, – парирувала я. хоча це було неправильно, так підловлювати його у відповідь на прояв турботи.

– Чекаю результату, – пояснив Свят. – Сама розумієш, хочеться якоїсь визначеності.

– Кому, як не мені, те зрозуміти, – зітхнула я.

Мені теж хотілось… Визначеності.

– Щось не так? Якщо що, ти хоча б скажи, – він всміхнувся. – Бо мені здається, що ти на мене сердишся. Через ті фото?

– Ні. Не знаю. Все в порядку. Можеш вважати, що у мене просто невиправдано скаче настрій, – відмахнулась я від нього і сконцентрувалась на своїй тарілці.

Напевне, це гормони. Від того, що було у нас вночі, вони ж можуть грати, правда?

Доїли ми у тиші. Тоді вийшли на вулицю, але атмосфера знов наповнилась напруженістю, і ми не могли розмовляти, лише зиркали один на одного, доки йшли.

У Свята задзвонив телефон, і він знову весь напружився і поспішив взяти слухавку. Заговорив англійською, і я одразу ж зрозуміла, що це стосується гранту.

Хлопець не просив мене відійти чи не заважати, проте я завжди відчувала себе некомфортно, коли хтось поруч говорив по телефону, так, ніби підслуховувала, навіть якщо тема розмови геть мене не стосувалась. Тож і цього разу я повільно рушила вперед, вирішивши, що відійду недалеко, а там він нажене, коли замовкне.

Та хвилини тягнулись, а Свят все не поспішав завершувати свою розмову. Я опинилась вже на протилежному кінці вулиці, а він все ще нервово про щось говорив. Може, повернути за ріг? Він же не маленький, обов’язково мене знайде.

Або це неправильно, і мені треба повернутись…

Я не знала, що робити. Хотілось, щоб хлопець сам прийняв це рішення – і, на моє щастя, він таки зробив це, саме в ту хвилину, коли я майже зважилась втекти назад до готелю, сама.

– Любаво, – гукнув він мене.

Я озирнулась. Свят вже не йшов, а майже біг. Розмову свою він явно закінчив, коли вже вирішив мене наздогнати.

Його радість розливалась довкола, мов солодкий трунок, і я мимоволі заразилась нею, відчула те ж саме. Мене потягнуло до хлопця – я й не усвідомлювала, як так, адже злилась хвилину тому, а зараз уже була готова розділити з ним його радість.

– Ти найкраща! – він обхопив мою талію двома руками і відірвав від землі, підкидаючи у повітря, як тоді у танці.

Я скрикнула, вчепилась в його плечі і радісно, з полегшенням розсміялась.

– Ох, припини! – вигукнула я. – Припини!.. Ну що там сталось? Кажи.

– Ми виграли. Чуєш, іскро? Ми виграли, – Свят прошепотів це, ніби боявся, що якщо заговорить надто гучно, то його таємниця стане відомою широкому загалу, а тоді все буде зруйновано. – Я все-таки отримав той грант. Мені щойно подзвонили! Я їду до США!

Він поставив мене на землю, але тільки для того, щоб знов згребти в свої обійми та палко-палко поцілувати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍