Тетяна Гуркало - Свято Червоної Косинки, Тетяна Гуркало

28 (3)

— Тільки не кажи, що і до від’їзду цих диваків до орків ти теж приклала руку, — почула Дарка розгублений жіночий голос десь вгорі, наче зі стелі.

— Ну… — невпевнено відізвався другий жіночий голос. — Я не думала, що вони цією дурнею так захопляться, це взагалі був жарт.

— Тобі неможна жартувати, — видихнув перший голос.

Дарка обережно подивилася на стелю, але там нікого не було, а в те, що голоси ввижаються вже не вірилось. Якось воно не схоже на марення. Надто логічно, хоч і дивно, звучить те, що ці голоси кажуть.

— Потім розберусь, — вирішила дівчина.

Тут Лялянівель розповідає страшні ельфійські таємниці, воно важливіше. А голоси… можливо то її власна магія якось їх вловлює і посилює. Вона ж цю магію майже не контролює.

Страшна таємниця була не стільки таємницею світлих ельфів, скільки їхніх вартових. І ні, це був зовсім не рідкісний талант. Цьому вчилися. Хтось краще вчився, хтось гірше, у когось ледь-ледь виходило. Але тих, в кого не виходило зовсім, у вартові не брали.

— Чому? — спитала Дарка, бо обидва ельфи подивилися на неї.

— Бо це одночасно і спрощує і ускладнює життя їхнім вартовим, — пояснив Нетин, а Лялянівель кивнув, підтверджуючи. — Ми теж так уміємо, але нам для цього потрібні амулети, багато енергії, щоб ніхто не відволікав. А ці можуть постояти собі схопившись за дерево… ага, щоб не впасти, бо воно веде і в голові паморочиться, послухати шепіт лісу і дізнатися хто зрубав те особливо дорогоцінне дерево і куди подівся. Тому ельфи свої дерева не рубають, ельфів занадто легко знайти. Зрубаєш і відразу подавайся у втікачі, бо додому точно прийдуть. В місті їм складніше, але і в місті можуть. Навіть в нашому. Ми іноді навіть фахівців запрошуємо, коли інакше ніяк. Нечасто запрошуємо. Бо окрім того, що потрібно, ці фахівці постійно натикаються в відбитках і спогадах міста на те, що зовсім їх не стосується. Потім потрібно на збереження таємниці заклинати, доплачувати за це… але амулети іноді не панацея. Амулети значно легше обманути, ніж живого світлого ельфа.

— Ага, — сказала Дарка.

— У себе вони теж постійно натикаються. Навіть побасенька ходить про вартового, який шукав дрібного злодюжку, котрий непогано маскувався, а наткнувся на коханця своєї прабабусі і дізнався, що можливо його батько не син його дідуся. А в них це дуже страшна рідкість і потім незрозуміло хто і що наслідує. А ще родові техніки… Ну, дуже весело тому вартовому потім було.

— Напівельфи і серед людей бувають, — здивувалася цим проблемам Дарка. Щось вона не пам’ятала щоб в когось через це були якісь проблеми. Ну, їздили в ліс до родичів вчитися, частенько там так і залишалися. Бувало поверталися в якості дуже справних магів. Іноді цих магів поті у шпигунстві викривали. А тут якісь родові техніки. Чи теж на збереження таємниці заклинають?

Лялянівель її інтерес зрозумів правильно.

— Так то нежонаті, — сказав, смикнувши плечем. — Батьки нежонаті, а значить дитина належить роду тільки батька. Ну, у нас. У людей теж може комусь належати. А якщо мати ельфійка, незаміжня, а батько ні, то дітей ці веселі діви забирають з собою, коли повертаються додому. Ті, що залишаються тут, завжди діти ельфа-чоловіка.

— Так, — з насмішкою підтвердив Нетин. — Ось напівкровки у нежонатих народжуються легко. А коли вони одружуються… зі світлою ельфійкою… ось тут починаються справжні торги за майбутніх дітей. Бо народжують мало, у сім’ї може бути одна дочка, чи один син. А внука треба віддати фактично в чужу сім’ю. Нічого дивного, що у тих, хто був єдиною дитиною, трапляється і троє чистокровних дітей. Лиш би родичі відчепилися.

— Ага, — сказала Дарка. Оце так дива. Онуків по сім’ях вони ділять, бо там таємниці.

— А найвеселіше починається, коли та єдина дитина напівкровка. Ні, чистокровну дочку напівкровці віддадуть, якщо їй вже хочеться. Та ще й направляючого копняка дадуть кровиночці, якщо цей напівкровка чимось цінний. Амулети, наприклад, рідкісні робити вміє. Дуже сильний маг у своєму поколінні. Але потім стануть в позу гордих світлих ельфів і почнуть доводити, що якщо чоловік кровиночки напівкровка, то  у них більше прав на онуків. Ну, або синочка більше ельф, ніж невістка… Бувало, нещасні батьки немовляти хапали те немовля і тікали. Іноді навіть до нас, — продовжив радувати Нетин.

— Пфи, — видихнула Дарка. Нехай якісь там ельфи, навіть батьки Лялянівеля спробують претендувати на її дитину… кочерга до них точно долетить. Але говорити цього Дарка все-таки не стала.

— Ти перебільшуєш, — сказав Лялянівель. — Такі випадки велика рідкість. І сенс у цих перетягуваннях немовляти є лише тоді, коли в ньому знайшовся якийсь яскравий родовий талант. А так, дітей в рід стараються заманити. А вони собі сторонніх вчителів взагалі знайти можуть.

Дарка кивнула.

— І взагалі, ми про шепіт міста розмовляли, — нагадав світлий.

— Так, — кивнув Нетин. — А ти точно зможеш знайти те, що нам потрібно? Бо наловиш купу різного непотрібу і гарно звалишся до ніг дружини. А їй тебе додому перти доведеться. Або нам доведеться, а нас це демаскує.

— Чим більше я буду знати, тим більше шансів. Я в двадцятці серед молоді.

Нетин подивився на Лялянівеля з повагою. Кивнув і пообіцяв:

— Я принесу все, що зможу.

І Лялянівель теж кивнув.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно