Олександра Малінкова - Під одним дахом з Рудою, Олександра Малінкова

ГЛАВА 60

      Віка.

    Зупиняюся, переводжу подих, чути пульс у скронях і чиїсь кроки десь позаду… Обережно повертаюся, як у повільному кадрі, мружу очі…

- Ти що тут забула? - Вигукує Богдан.

- А ти? Це ти все спланував? - Спалахую наче папір від сірника.

- Ти серйозно? - Дивиться на мене не відводячи погляду.

      Стоїть зараз переді мною, трішки нахиливши голову в бік, в притаманній йому манері, запхав руки глибоко в кишені, у самих шортах, з плямами від шпаклівки на оголених грудях. Звичайно, я і раніше бачила його напівоголеним, наприклад на пляжі, але кожного разу реакція не змушує себе довго чекати.

- Може досить мене розглядати? - На його обличчі з'являється іронічна посмішка. 

- То в такому разі відчини двері будинку, я піду! 

      Вилиці на його обличчі напружилися, брови звів на переніссі, а відстань між нами невпинно почала скорочуватися. Боже! Тримайся, дівчино! Серце так навіжено скаче в грудях, що ось-ось зімлію від напруги. 

      Ось він зовсім поряд, навіть вловлюю нотки його улюбленого парфуму. Ох, як гаряче стало одразу.

      Він простягає руку вперед. Я і очі заплющила. 

- Може ти відійдеш від дверей? - Запитує і смикає ручку униз. 

- Думаєш, я така дурепа, що не можу розрізнити коли нас зачинили з того боку? - Відскакую, намагаючись приховати своє збентеження. І розчарування, якщо називати речі своїми іменами. 

- Мені здалося, чи я чув голос Юліана? - Поцікавився насупившись, напевно теж зрозумів, що потрапив разом зі мною в пастку. 

- Тобі не здалося! - Погоджуюся кусаючи губи. Неприємно розуміти, що до цього може бути причетний твій друг, якому ще й до цього довіряла неначе собі. 

- М-м, - протягнув той. - То привів тебе сюди твій бойфренд, а я це все спланував? - Його брови на мить злетіли угору. - Круто! А що Юліан сказав за три доби?

- В тебе є телефон, зателефонуй йому і сам запитай! Я теж не дуже хочу залишатися тут з тобою наодинці! - Додаю але вже тихіше. 

     Йому точно не слід знати, що кожна зайва хвилина з ним у одному приміщенні - суцільне випробування.

      Він йде геть, а я лишаюся тупцювати біля вхідних дверей. Та не на довго бо вже за декілька хвилин він повертається ще й вигляд має досить розгублений. 

- Я дав телефон товаришу Арсена, щоб той зміг зателефонувати подрузі, бо його власний розрядився… - Він пройшовся долонею по волоссю на голові й зупинився на потилиці. - Але потім той зник разом з моїм телефоном. Принаймні зараз тут його я не спостерігаю.

- Чудово! - Приречено відповіла, розуміючи що допомоги чекати немає звідки, бо всі найліпші друзі в “змові”.

      Ось куди Юліан зникав удень. Зрозуміло, що це лише моє припущення, але думаю що воно не дуже далеке від істини.

      Нарешті розстібаю куртку, бо вже майже впріла, та ще й з такими емоційними гойдалками… Не буду ж я три доби стояти тут у передпокої…

- А твій… ?

- Мій ззовні разом з усіма речами! Зітхаю. - Бере мою куртку з шапкою і вішає на вішак. 

- Ну у такому разі займи себе чимось! - Він попрямував у кімнату де саме шпаклював стіни.

- Ти так спокійно про це говориш! - Обурилася я, наздогнавши його в іншому приміщенні.

- Ну ми не на безлюдному острові, нас точно знайдуть бо знають де шукати! - Він посміхнувся. - Одного не можу зрозуміти. Нехай вже Арсен, припустимо знаю хто йому міг наспівувати милим жіночим голосом, що після вчорашнього нас неодмінно треба звести знову. Але твій хлопець! Вчинити тобі таку підставу! Це що якесь випробування для тебе?

     Мені здається чи я зараз почервоніла?

- Це через ревнощі? - Знову почав він. 

- З чого це він має мене ревнувати? - Випалила, а потім пригадала наш поцілунок. З боку ще те було видовище для оточуючих, мабуть. 

-М-м. То напевно часто з іншими цілуєшся, йому не звикати! 

-Не частіше ніж ти! - Вигукую. 

- А зараз вже точно, ревнощі, Руда? - Він підійшов близько-близько, та вловив пальцями моє підборіддя, щоб я не змогла відвести погляд.

- З чого б це! В мене є хлопець! - Вигукнула з викликом в голосі. Надумав глузувати з мене. Переб’ється! 

- Дякую, що нагадала! - Його брови знову зійшлися на переніссі. - Вибач, мені треба закінчити шпаклювати стіну. - Повертається до мене хребтом і починає працювати.

 

      Богдан.

      Після її останніх слів вмить отверезів, від цієї “лихоманки” під назвою “Руда”. 

      Маю бодай хоч чимось зайняти руки доки остаточно не збожеволів. А ще б мить і  поцілував би її, такою нестримною була жага.

     Вмостилася у кутку й залишилася зі мною в одній кімнати. Мовчить, насупилась. А я хребтом відчуваю її пронизливий погляд. Божевілля. А ще суцільне випробування. Не знаю, якою буде та стіна, думки зараз явно не про шпаклівку… Гидко самому від цих думок, та ще й ревнощі буквально роздирають всередині. Наче розпечене вугілля в грудях.

     Взагалі, як може вистачити розуму кохану дівчину зачинити на три доби з іншим хлопцем?  Що Юліан наплів моїм друзям, що ті прийняли участь у цьому? Що за гру він веде? Чия це затія? Хто додумався до такого? Занадто багато питань і жодної відповіді…

- Я зголодніла! - Почулося.

      Скільки часу пройшло? Це я, напевно, занурившись у роботу та роздуми, загубив зв'язок з часом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍