Томас Олд Х'ювелт - Відьма

випорожнився, коли той вмирав. Грім відвернувся. Чому ця смерть мала бути настільки жорстокою і настільки позбавленою гідності? То було за межами його розуміння. І попри все, він нарешті відчув, як його огортає знайомий спокій, який завжди огортав його протягом років роботи у гарячкових ситуаціях, коли все летить шкереберть. Це дало йому змогу відключити мораль, і залишився тільки невиразний, гнітючий біль, ніби анестезія, що поступово відходить. Стентон не був на це здатний. Його, певно, непокоїла не думка про порушення клятви Американської медичної асоціації, хоча й це було ризикованим вчинком, а жахлива реальність цієї події. Грім вхопив його за плечі.

— Слухай сюди, Волте. Невже ти гадаєш, що я сам би не бажав, щоб із цього бедламу був якийсь інший вихід? Але за надзвичайних ситуацій інтереси міста постають вище за інтереси окремих людей, і ти це знаєш. Вибору в нас немає. Можемо лише сподіватися, що батьки не відразу здогадаються. Як тільки ми тут упораємось, я дам тобі знати. А зараз поквапся і берись за справу. Мені байдуже, як ти це зробиш, але, заради Бога, врятуй хлопця.

Ще дві секунди Стентон стояв на місці, змучений сумнівами, а потім зробив дещо неочікуване — підійшов до Тайлера, простягнув руку і закрив йому очі. То був делікатний, співчутливий жест, і Грімові він сподобався. А потім Стентон побіг сходами вниз.

— Зроби все, щоб батьки не помітили, — нагадав Грім йому вслід.

Стентон забрав Метта, і незабаром Грім почув, як від’їжджає його машина. Вже однією проблемою менше. Але наступні кілька хвилин перетворилися на низку хаотичних епізодів. Початкова істерика Джоселін змінилася розгубленістю. Вона поривалася зателефонувати різним людям, і Грімові довелося сказати їй, що дзвінки мусять зачекати. Мері сіла з нею на кушетці. Через якийсь час вона почала говорити, що їй треба витягти курячі грудки з морозильника на вечерю, і Мері мусила запевнити її, що вона це вже зробила. Занепокоєння Гріма наростало. У пошуках допомоги він поглянув на Стіва, але той усе ще сидів за обіднім столом, німий і не спроможний рухатися. Лише через двадцять хвилин Джоселін помітила, що Метта немає, і Грім сказав їй, що Стентон забрав його до лікарні. Джоселін почала плакати і говорити, що хоче знову піти до Тайлера. Як же цьому дати ради, чорт забирай!

Поки Вандермеєри піклувалися про своїх сусідів, Грім викликав Воррена на другий поверх. Вони обговорили варіанти дій. Катаріна нерухомо стояла за своєю здобиччю, ніби левиця, що охороняє залишки туші від зграї хижих гієн, охочих поласувати рештками. Грім відчув іще більше жахіття, коли збагнув, що зникати вона не збирається, її поява не була спонтанною. То були справжні тортури.

Вона хотіла примусити страждати Тайлерових батьків.

Як колись страждала вона сама.

«То що ж, нарешті стає зрозуміло, чого вона хоче.»

Воррен похитав головою:

— Роберте, я не знаю, що робити. Нам ніколи раніше не доводилося зганяти її з місця.

Це було правдою. У тому, що стосувалося приховування Катаріни від людських очей, креативність Відьмоконтролю була невичерпною, але інструкції забороняли їм за жодних умов торкатися її. Якби вони тим розсердили відьму, міг померти хтось у місті, якась людина зі слабким серцем або тонкою мозковою корою… вона відчула б її вібрації і просто впала б мертвою на місці.

Катаріна незворушно стояла посеред коридору.

Вона шепотіла свої сповнені зла слова.

Вона кидала їм виклик.

«Підійдіть, чуваки, торкніться мене. Підійдіть-но, торкніться мене. Побачимо, хто помре цього разу.»

Раптом Воррен несамовито копнув ногою бліді поганки і розбив відьмине кільце. Один молодий грибок докотився до її ніг, схожих на ноги трупа.

Він зупинився, торкнувшись її кривих коричневих нігтів.

— Катаріно, — звернувся до відьми Воррен, помовчав, прокашлявся. — Агов, Катаріно!

Грімові в роті стало так сухо, ніби його слизова оболонка перетворилася на пергамент, і з його вуст зірвався придушений, різкий стогін. Він хотів відтягти Воррена, але ноги йому немов прикипіли до підлоги. За мовчазною згодою вони ніколи не повинні були розмовляти з відьмою. І те, що Воррен робив саме це, було чи не найбільш моторошним з усього, що сталося.

— Ти вже отримала, що бажала. Хлопець мертвий, — голос Воррена глухо булькотів, ніби в нього у горлі застрягла грудка вазеліну, — тож дай нам зараз зробити свою роботу і забирайся до дідька.

Катаріна стояла й не ворушилася.

Хоча ні. Смикнулися пальці на її правій руці.

Щось таки відбувалося за її зашитими повіками.

Вона глузувала з них.

Воррен наблизився на крок.

— Гей, невже тобі не досить того, що ти вже зробила?

— Воррене, припини, — прошепотів Грім. Йому було бридко, панічний страх затуманював йому розум. Для нього тепер не було жодного сумніву в тому, хто був справжнім ляльководом у Блек-Спрінзі, й через загрозу смерті та самогубства вони були повністю в її владі. — Відійди геть від неї, поки ти сам до бісової матері в петлю не поліз.

Час ішов. Сорок п’ять хвилин минуло, а скільки ще було попереду? Вони спустилися на перший поверх. Грім спробував вивести Стіва з шоку. Безрезультатно. Надворі небо стікало кров’ю.

Воррен запропонував обережно виштовхати її мітлами. Але куди? Якщо буде потрібно, то вниз сходами, вона впаде і від того буде змушена щезнути. Саме так, як ті гівнюки палицями штовхали її до резервуару біля Струмка Філософа, щоб закидати камінням. Грім подивився на темні кола під очима Джоселін і задумався. Ризикнути життям якогось старого волоцюги з міста? Мораль мала здатність розтягуватися, як, зрештою, і час.

Вони знову нагорі. У Воррена — мітла, у Гріма — швабра. Холодні краплини поту стікають у кожного по лобі. З величезною обережністю вони почали злегка підштовхувати Катаріну рукоятками своїх інструментів. Її крихке тіло гойдалося, але сама вона не рушила з місця, лише повертала мертве, пошматоване швами обличчя у той бік, звідки відчувала чергового штовханця.

Це було абсурдно й огидно, а ще на їхньому шляху висіло Тайлерове тіло.

Ніхто з них не насмілювався пришвидшити перебіг подій.

— Я хочу піти до моєї дитини! — пролунав унизу несамовитий крик Джоселін. Грім і Воррен нажахано перезирнулися, а нагору піднявся Піт Вандермеєр. Він був явно приголомшений тим, що відбувалося, але це не завадило йому взяти з собою ще одну мітлу. Грім відчув глибоку симпатію до цього чоловіка.

— Як там справи унизу? — стиха спитав він.

— Повне божевілля, — відповів Піт. — А ви як гадали? Проте Мері зараз робить їй цілий чайник ромашкового чаю. — Він скупо всміхнувся крізь сльози. Ось це був справжній абсурд. Ніби від