Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

саме про них. Пішов другий тиждень із моменту виявлення трупа, а в нас ні імені потерпілого, ні мотиву, ні серйозних підозрюваних. Принаймні в межах досяжності. Ясно висловлююся?

Дроб промовчав.

– Ох, здогадуюсь я, що тебе турбує, Олегу Степановичу… І моя тобі порада – викинь оцей мобільний з голови, дарма ти за нього зачепився. Дохлий номер! Хто-хто, а вже я достеменно знаю, що Савелій Смагін тут не причетний. Та й не було його в Шаурах тієї ночі. Це ви, сподіваюся, встановили?

– Авжеж, – із готовністю кивнув Дроб.

Шерех уважно глянув в очі старшому слідчому.

– Давай без натяків, Олегу Степановичу. Чи є шанс швидко й без пилу закінчити з цією справою? Є. А що довше ми тягнемо з попереднім розслідуванням, то більша ймовірність, що про труп пронюхають газетярі. Тому, що скоріше ми його спишемо, то менше проблем.

– Але на якій підставі? – здригнувся Дроб. – У мене відкрите виробництво, Геннадію Івановичу. Я ж половини процесуальних дій ще не закінчив.

– Не закінчив, то закінчи… І почни з перекваліфікації на «хуліганство із застосуванням холодної зброї» – стаття тобі відома. Далі – припинення слідчих дій через відсутність головного підозрюваного…

Тут у начальства запищав мобільник. Шерех відповів, нудно цідячи слова: «Їдь… ні… не знадобишся… завтра у звичайний час», – і знову повернувся до Дроба: – Через пів року можна зі спокійною душею все закривати, і течку твою – в архів. Десь так.

– Мені б іще це… днів зо два, Геннадію Івановичу, а?

– Добре, бери, грець із тобою. Але не більше. До вечора середи я про цю справу більше чути не бажаю. Зрозумів?

– Так.

– А якщо так – до Нового року чекай на сюрприз. Від Санта-Клауса. – Шерех підвівся, даючи знати, що аудієнцію закінчено. Руку, однак, не простягнув.

Дроб жваво підхопився слідом. Господар відступив, пропускаючи його до виходу з альтанки. А коли Олег Степанович уже зашльопав своїми китайськими сандалетами по доріжці, мовив йому в спину:

– Так, і ще от що… Коли візьмешся перекваліфіковувати на «хуліганство», не забудь виключити зі списку речдоків телефончик і паспорт громадянина Смагіна Ве Ем.

Дроб обернувся, прикинув і запитав:

– Тобто протокол первинного огляду місця події треба переписати?

– Саме так, – блиснув окулярами Шерех.

– А що мені потім робити з цими… вилученими?

– Вручиш мені. Особисто й конфіденційно.

– Зрозумів. – Олег Степанович попрощався й порулив до заздалегідь відчиненої хвіртки.

Останні слова начальства Дробу активно не сподобались. А те, що відкрилося йому за хвірткою, сподобалося ще менше.

Джип разом з водієм випарувався. Вимощений бетонними плитами неширокий проїзд, уздовж якого тяглися глухі огорожі, був зовсім порожній. На відстані виднілися прибережні зарості, за ними оцинкованою бляхою блищала вода. Десь там і виявили оцей явно нікому, крім нього, не цікавий і не потрібний труп. Неподалік проходила головна магістраль котеджного селища.

Слідчий потоптався, спідлоба глянув на хвіртку. Та вже була наглухо замкнена. Зміст короткої телефонної розмови Шереха дійшов до нього тільки зараз: той відпустив водія, геть забувши про підлеглого.

– Санта-Клаус фуїв! – упівголоса лайнувся Дроб і рішуче повернув ліворуч.

Варіантів усього два: плестися в Старі Шаури й там чекати на маршрутку або ловити попутку на головній прохідній. Трохи повагавшись, Дроб обрав перший. Біля дальньої огорожі бетонка обривалася, далі на пагорб вела звичайна стежка, що петляла між бур’янами, вигорілими городами й заростями терну. За цим пагорбом, у балці, лежали Старі Шаури. Зверху було видно, як вулиці села, розбиті вибоїнами та коліями по всій довжині, то поринають у балку, то з натугою заповзають на протилежний схил. Будинки вихлялись, начебто пританцьовували, – облуплені, місцями чорні, як після пожежі. На околиці стирчала пустоока будівля, що шкірилася кроквами, – занедбана ферма. У центрі виділявся будинок місцевої адміністрації, він же пошта й банк, до нього прилягала центральна площа з бляшаним навісом зупинки.

Туди й попрямував Олег Степанович, щоб невдовзі переконатися: найближча маршрутка – о пів на дев’яту вечора.

Це його не дуже засмутило. Він пройшовся туди-сюди по безлюдній засміченій центральній вулиці. Повз нього, смердячи вихлопами, протягся на мотоблоці з причепом місцевий фермер. Двійко собак, троє-четверо замурзаних дошкільнят і певна кількість баб на лавці коло паркана – ото й усе видиме населення. Він спробував був завести бесіду з бабами, але ті дивилися з підозрою і на питання відповідали ухильно. Не домігшись користі, слідчий плюнув і повернув у крамницю під кокетливою вивіскою «Фіалка». Усередині було порівняно чисто. Гуділа холодильна вітрина, тхнуло господарським милом і хеком сріблястим.

Він попрохав плитку шоколаду і став розсіяно блукати поглядом по полицях. Там нічого прикметного не спостерігалося, тільки з-за дзвінкого ряду дешевих півлітрівок визирали кілька шийок темного скла, явно не тутешнього калібру й розливу.

– Що це у вас там? – поцікавився він у насупленої продавчині.

– Шо? – відгукнулася та, оглядаючи досвідченим поглядом стороннього міського. – Оце? Текіла. Є ще «хеннессі», три зірки.

– І що, беруть? – здивувався Дроб.

– Візьмуть вони… Усього одну продала того тижня, та й то по-дурному – горілка скінчилася… Ви з міліції будете? – чіпко поцікавилася жінка.

– Ні,– розсіяно відповів Дроб. – Чому з міліції? Із прокуратури. – І, вже суто з натхнення, продовжив: – Виходить, коньячок французький брав у вас чужий, не з шаурських?

– Можна й так сказать, – міцно стулила губи продавчиня. – А що таке?

– Так ні, так просто. Не запам’ятали його?

– Звичайний. Рудуватий такий, одягнений не дуже, піддатий. І не скажеш, що сотня баксів у кишені.

– Ви йому долари міняли?

– А хіба заборонено? Як приватна особа приватній особі.

– Та я не в претензії. То ваші справи. Значить, не місцевий… А точніше описати цю людину можете?

– Та я дуже й не придивлялася. Приїжджий якийсь. Тиждень або більше тут ошивався, квасили з одним…

Тим часом у крамницю вповзла стара баба в коричневому зимовому пальті не по погоді, і Олег Степанович, не прощаючись, вийшов на ґанок. Перетнув площу, для певності ще раз перечитав усе написане на іржавій табличці розкладу й рішуче покрокував назад – у бік котеджного селища.

Чекати пів на дев’яту не мало сенсу, а ймовірність упіймати попутку на виїзді з Нових Шаур усе-таки не виключалася.

Коли слідчий уже підходив до шлагбауму, почувся басовитий сигнал. Дроб відступив на узбіччя: у