Зигмунт Мілошевський - Безцінний

очі, біляву гривку, яку вона щомиті здмухувала з очей. На тендітні, майже дитячі долоні, які сплела перед собою. І незважаючи ні на що, не зміг по-справжньому розлютитися.

— І це не я тебе покинула.

Невже вони мали нарешті відбути розмову, яка жодного разу так і не відбулась? Тут, у підвалі львівського ресторанчика, стилізованого під сільську хату? Серед овечих шкур, білених стін, кахляних пічок та офіціантів у вишиванках?

Вихилив іще одну чарку горілки й кивнув офіціантові, щоб той поповнив запаси. Закусив салом, як завжди чудовим, хоча солонина від його улюбленого ковбасника у Мщонові гідно з ним конкурувала.

— Цікаво, — мовив після хвилини роздумів. — Ти спакувала валізку й пішла, грюкнувши дверима, потім прослизнула за моєї відсутності по решту речей і залишила ключі в скриньці, — він підвищив голос, — але це не ти мене покинула.

— Ні. — Сперлася підборіддям на сплетені руки. У теплому світлі свічки була напрочуд гарна. — Ти покинув мене емоційно й не залишив мені вибору. Факт, що це я вийшла з твого помешкання, не міняє того, що мене покинули. І що я заслуговую на вибачення.

Йому не вірилося, що він це чує. Випив чарку і з’їв тоненьку скибочку сала, щоб виграти час.

— А це що, сир?

— Сало.

— Що?

— Я міг би сказати, що це щось на кшталт нашої солонини, але це не те саме. Солонина — це шматок жиру, а сало, як би це сказати, сало — це стиль життя.

— Отже, сало. Воно теж з поросяти?

— Ні, зі старої, змученої життям свині, яка зраділа, побачивши сокиру, бо вже давно благала про евтаназію. Сало — це святе, і не може бути й мови, щоб ти мене від нього відвернула. Ти знаєш, що тут його їдять навіть у шоколаді?

— Облиш, бо мене знудить.

— У тебе хтось є?

— Що? — Різка зміна теми на мить вибила її з рівноваги.

— Питаю, чи в тебе є хтось?

— Це тебе не стосується.

— Та годі тобі, за давньою дружбою. Є хтось?

— Нікого постійного. Трохи короткочасних знайомств, трохи пристрасті, кілька захоплень, що згоріли швидко, але яскравим полум’ям. Ну й один серйозний шанс на стабільність. Юрист, ми познайомилися через приятелів з міністерства. Дуже пристойний, такий типу Расселла Кроу, тільки спортивніший. О, Расселл Кроу з «Гладіатора», саме так.

— Супер. А яким спортом займається?

— Запитай, яким не займається. Він інструктор з лижного спорту й тенісу, але зараз, мабуть, більше займається вітрильним спортом. Не в стилі пристань, пиво, гітара, а винятково регати, океан, хвилі завбільшки з багатоповерховий будинок. Каже, що тільки живучи на стику двох антагоністичних стихій, води й вітру, він почувається вільним.

— Бачу, у мові він теж вправляється. Не дивуюся, що він так говорить. Жахливо, ці люди стають юристами, хочуть рятувати світ, а потім дванадцять годин на день проводять згорблені за комп’ютером, уже не селяни на панщині, але ще не чиновники. Лакеї на службі корпорацій, яких використовують, принижують, ображають. Така кар’єра мусить бути непростою, особливо для чоловіків. Не дивно, що, вирвавшись один раз на рік на вік-енд, хочуть почуватися винятково.

— Навряд чи це стосується Пьотра. Він партнер у компанії, яка обслуговує Охойску й Овсяка[82], а особисто він спеціалізується насамперед на авторському праві, з умовою, що може стати на боці митця. Але інша справа, що Пьотр може собі це дозволити, родина залишила йому не стільки майно, як багатство. Його мати — французька аристократка, я не хвалилася б, але будинок у Валь д’Ізере… Минулої зими я пробула там майже два місяці. Навіть якоїсь миті нагадав мені той милий маленький пансіонатик, у якому ми були в Криниці, пам’ятаєш? Це все-таки неймовірно, який різний вигляд може мати одне й те саме в різних місцях. Ніби і те лижний спорт, і це лижний спорт, а все ж таки.

Солодко посміхнулась і потяглася через стіл по шматочок сала.

— А що в тебе?

— Дбаю про сексуальну гігієну, якщо ти про це запитуєш.

— Сумуєш за мною?

— Як за вітрянкою.

— Вибачся.

— За що? За дурний жарт?

— За те, що мене покинув, примушуючи, щоб я сама тебе залишила. Ти ніколи не перепрошував мене за це. Ти мені винен.

— Не сміши мене.

— Як на мене, це не смішно. Коли комусь, здавалося, дуже близькому, кажуть: «Краще забирайся, бо марнуєш наш час і наше життя», то це звучить не як освідчення, а як розрив.

— Не люблю вживати різких слів…

— Новина.

— … але виривати цю фразу з контексту — досить підло.

— Ні, Каролю, ти не маєш рації. Є фрази, які незалежно від контексту означають те, що означають. Є слова непростимі й невідворотні, слова, які закінчують усе швидше, ніж автоматна куля. І те, що ти сказав, може залишитися в кожному словнику як дефініція завершального речення. Це було найгірше, що я почула в житті.

Вона потяглася за порцією сала й тут-таки випила чарку горілки, яка стояла перед ним. Кивнула офіціантові, щоб долив обидві.

— Вибач. Але це не привід, щоб ти з’їдала мій обід.

— Скажи це нормально.

Розтулив рота, щоб блискавично відповісти, але вирішив, що це не має сенсу, що ця гра його взагалі не тішить. Стояв на своєму тільки тому, що протягом останніх років мільйон разів повторював собі, що це вона почала. І майже повірив у це. Майже. Роззирнувся по цьому чудернацькому пластиковому інтер’єру, сільській хаті в підвалі бідної львівської кам’яниці. Загалом, таке саме гарне місце для зізнання, як будь-яке інше.

— Пробач, — сказав щиро. — Дуже тебе прошу, пробач.

Сподівався на тріумф і кпини, але Зоф’я рвучко встала й вийшла.

5

Їй вдалося дійти до вбиральні, й тільки там розплакатись. Нахилила голову, щоб сльози крапали прямо в раковину, а не спливали обличчям. Але все одно розмазала туш і плакала чорними сльозами, чорні сльози, як замащені сажею краплі дощу, зранювали білизну емалі, лишаючи по собі темні, як удовина вуаль, сліди, й, шепочучи, зникали в небутті.

Пирснула сміхом. Нічого так не підносить дух людини, як мислення сучасною польською прозою.

Заспокоїлась і обережно витерла очі паперовим рушником. Сумочку залишила біля столика й тепер не могла підфарбуватися.

Кілька разів глибоко зітхнула й вийшла, охоче побула б у вбиральні довше, але не хотіла давати йому сатисфакції. Протискаючись через ненатуральну сільську хату, думала, що скаже. «Печію якусь собі заробила від того твого сала». Або: «Ця їжа з холестерину зведе мене в могилу».

Нічого не сказала, бо Кароль був не сам. Стояв, сердечно обіймаючи високого