Франко І. Я. - З вершин і низин, Франко І. Я.

id="chapter-18-14940"/>IX

 

 

«Побідило ботокудство,

Хоть покпились ботокуди».

Ну, подумає си дехто,

Се пуста вже фраза буде.

 

Та ні, браття, се не фраза,

Ані слово се пустеє,

Ботокудство - то поняття,

Ботокудство - то ідея.

 

То поняття свого «я»

Як мірила всього світу,

То ідея прохвалена,

Всепотужна і всепіта,

 

То ідея… як би тут

Об’яснить вам ту ідею?..

От, при помочі картини

Я вас познакомлю з нею.

 

Ось представте си: весь світ -

То огромний книш плескатий,

Зверху сонце, мов цибуля,

Місяць, мов часник лукатий.

 

Звізди - мак, котрим весь книш

Зверху притрясений густо,

Всередині книш начинен

Всяким благом, мов капустов.

 

Всередині є земля,

Мов варена бараболя,

Нею ж по господній волі

Ботокудська править воля.

 

На землі такий порядок:

В самім низу бидло сіре

Робить, мре, хреститься й твердо

Ввік держиться предків віри.

 

Понад ним війти, жандарми,

Окономи своїм трудом

Лад піддержують суспільний,

Путь простують ботокудам.

 

Наверху ж всі вни зійшлися

У великій церкві враз

І по всіх безбожних правлять

Соборовий парастас.

 

В труні перед аналоєм

Разом складені розличні

«Ізми»: дарві - й соціалізми

І всі «мрії єретичні».

 

А у стіп хреста на віку,

Цвіками прибиті вряд,

Черепи Прудона, Штрауса,

Маркса й Дарвіна стоять.

 

Се той ідеал, котрий

Що го вічно ботокуди

Серед всіх сварів і боїв

Невідступно носять в груди.

 

І ніколи вни до нього

Так ся близько не зблизили,

Як тоді, коли в війні

Обрядовій побідили.

 

Хоть там і покпились люди,

Але мож сказати сміло,

Що істота ботокудства -

Ідеал їх вийшов ціло.

 

Та не тільки вийшов ціло,

Но так в силу й славу змігся,

Що ні вперед, ні опісля

Так високо не піднісся.

 

Розгорділись ботокуди,

Почали вгору ся дути

І в здуфальстві захотіли

Всю Європію здобути.

 

Перший приступ ботокудів

В край холмацький ся пустив,

Але тут-то й показалось,

Що дурний їх піп хрестив.

 

Замість твердо йти прикупі,

Розбрелись вни до шинків;

Замість бити в дзвони слави,

Били в морди холмаків.

 

Далі й обряд свій повергли,-

Ну, й погибли всі, бо звісно,

Що їх обряд з ботокудством

Зв’язаний був дуже тісно.

 

Всі погибли, і як тіло

Слабне через страту крові,

Так їх страта ослабила

Ботокудство й у Глупові.

 

Всі погибли! Хто на лаві,

Хто під лавов… Жаль їх, жаль,

Та… дурним туди й дорога!

З того ж ось яка мораль:

 

Добре рибам у воді,

Але кепсько їм в окропі;

Ботокудам рай в Глупові,

Но загибель їм в Європі.

 

 

X

 

 

Кажуть німці - і велику

Правду кажуть, їй же богу,-

Як ослові добре, він

Йде на лід і ломить ногу.

 

Тре було ся ботокудам

Перти гордо в край холмацький?

Ну, й не лиш тоті герої

Там погибли по-дурацьки.

 

Але й в Ботокудьї стало

Якось сумно, сонно, мляво,

Наче ботокудський дух

Впився і заснув під лавов.

 

Наче грім по громі, разом

В ботокудський край упали

Два удари й ботокудство

В самім корені підтяли.

 

Холмаки, щоб ботокудам

Напад відплатить з процентом,

Сполучились потаємно

З неприязним елементом

 

І напали Ботокудью.

Страх пішов по всім усюдам;

В власній хаті не ставати

Місця стало ботокудам.

 

При підмозі Кшепшицюльських

Холмаки займали швидко

Чимраз кращії посади -

Гидко ботокудам, гидко!

 

В перемиськім здиханаті

Холмаки, неначе море,

Заливають край широко -

Горе ботокудам, горе!

 

Навіть многі ботокуди

З вражим лучаться табором,

Холмакам шлють поміч, гроші -

Сором ботокудам, сором!

 

Но ще більше горе ждало

Ботокудів у Глупові;

Се новий став цар в Єгипті,

Ні, новий мудрець в «Ослові».

 

Споконвіку при «Ослові»

Був редактором Цеціцький,

Се хоть балагур оттілький,

А мислитель був оттіцький,

 

Але все-таки що-небудь

Знав, читав і понимав,

І в політиці ословській

Лад сякий-такий держав.

 

Вмів він стричи і голити,

Хибу хитро залатати,

Де тре - бути патріотом,

А де тре - донос подати.

 

Толерантний був - для виду,

Мав - про око - гонор людський,

Мав дар бесіди,- ну, словом,

Був політик ботокудський.

 

Но якраз в ту пору сталось,

Що за своїх трудів много

Пенсью він дістав хорошу,

П’ятсот срібних без одного.

 

Розуміється, діставши

Дар так щедрий, він в тій хвили

І політику й «Ослово» -

Все поверг, хоть як просили,

 

Як благали ботокуди

Не губити їх ідеї…

«Що ідея! - він сказав.-

Я спішу до жінки свеї!»

 

Він пішов, а замість себе,

Наче над дверима гробу,

Мужа тихого лишив,

Маледикта Плосколоба.

 

Муж той, хоть великий ростом,

Не дістав за дотеп прем’ї,

І свою всю мудрість виніс,

З угнівської академ’ї.

 

Чим би він був став на світі,

На яке б пустивсь митарство,

Господь зна, якби не був

Зразу вдався в газетярство.

 

Ну,