Марина та Сергій Дяченко - Шрам

— Ти дезертир?

— Так…

І тоді він знову вкрився потом, але вже не від страху. Зламати закляття… П’ять разів вимовити «так».

— Ти, мерзотник, убив нареченого цієї прекрасної пані?!

Торію били дрижаки. Вона теж зрозуміла, згорбленою спиною своєю Егерт відчував її очікування, що межувало з нервовим зривом.

Карвер широко посміхнувся.

— Ти любиш цю пані, так, Егерте?

— Так! — вигукнув він учетверте, відчуваючи, як стугонить збожеволіле серце.

Йому здавалося, що він чує дихання Торії. Світле небо, допоможи мені. Адже шанс надається лише раз — і перше в душі повинне стати останнім… Це значить — відкинути страх?!

Він скинув голову, очікуючи п’ятого запитання. Зустрівшись із ним очима, Карвер мимоволі відсахнувся, наче побачив перед собою примару колишнього Егерта Солля. Відступивши на крок, ошелешено оглянув жертву, Солль дрижав. Карвер задоволено посміхнувся.

— Тремтиш?

— Так!

Він одним ривком підвівся з колін. Устиг помітити сум’яття в очах Карвера, встиг спиною відчути рух Торії, зробив крок уперед, маючи намір ухопити лейтенанта за худе горло. Карвер поспішно виставив перед собою шпагу. Егерт простягнув руку, щоб відвести вістря, і цієї миті напад нудотного, ще огиднішого страху перетворив його серце на жалюгідну пульсуючу грудку.

Ноги підігнулися, він знову осів на землю. Тремтячої рукою доторкнувся до щоки — шрам був на місці, твердий, зашкарублий рубець; шрам був на місці — і нікуди не подівся осоружний страх.

Скрипів, розгойдуючись ліхтар. Егерт відчував, як холонуть його коліна в крижаній рідоті. Звідкілясь із даху капала вода: кап… кап… Щось безпомічно прошепотіла Торія, Карвер, отямившись, зло зіщулився.

— Отже, так… Ти зараз доведеш пані свою любов. — І він круто розвернувся до супутників: — Боніфор… Там кізка в загоні, бачиш? Хазяїн не образиться, якщо ми позичимо її ненадовго…

Він усе ще сподівався, він ворушив губами і повторював численні «так», а Боніфор уже вовтузився біля загону, і Торія, усе ще не вірячи в поразку й нічого не розуміючи, оглядалася на Боніфора, на Карвера, на вусатого Дірка. Аспидно поблискувала чорна поверхня жирної калюжі.

Надія востаннє сіпнулася в душі і затихла, залишивши натомість глуху безнадійну тугу. Він відчув, як Торія теж зрозуміла це і відразу знесиліла. Очі їх зустрілися.

— Іди, — сказав він пошепки. — Будь ласка… йди.

Торія залишилася стояти — чи не розчула, чи не зрозуміла його, чи не змогла рушити з місця. Карвер гмикнув.

Кізка, худа й брудна, звикла, ймовірно, до жорстокого поводження — вона навіть не мекнула, коли Боніфор, лаючись упівголоса, скинув її зі спини під самісінькі чоботи Карвера. Той по-хазяйськи вхопився за мотузку на шиї нещасної тварини, співчутливо глянув на розгублену Торію:

— Так… Він любить вас, ви чули?

Солль дивився на сірий козячий хвіст, що посмикувався. Дива не станеться. Дива не станеться… Страх загарбав уже й волю, і розум, він втратив себе, він втратить Торію… Мандрівець не залишає лазівок.

Карвер розвернув козу мордою до Егерта.

— Ось… Ось гідна тебе пара. Ось твоя люба… Ану поцілуй її!

Невже Торія не розуміє, що повинна піти? Усьому кінець, чи ж варто мучити її цією огидною сценою?

З двох боків у нього вперлися шпаги Боніфора й Дірка:

— Глянь, яка хороша! Чарівне створіння… Цілуй негайно!

Смердючий запах роздирав Егерту ніздрі.

— Ви чули, він любить вас? — звідкись здалеку лунав тихий Карверів голос. — І ви вірили? Подивіться, він готовий проміняти вас на першу-ліпшу козу!

— Чому на першу-ліпшу? — театрально обурився Боніфор. — Чарівна кізка, найкраща в загороді… Так, Соллю?

— Як вам не соромно… — Егерт ледве впізнав голос Торії.

— Нам — соромно?! — Карвер, на відміну від Боніфора, обурився цілком щиро. — Нам, а не йому?

— Іди! — заблагав Егерт.

Торія стояла. Небо, невже в неї заніміли ноги?! Холодне лезо знову доторкнулося до його шиї.

— Ану, Соллю! Оголошую вас подружньою парою — тебе й любу кізку! Давай-но, ми чекаємо на першу шлюбну ніч!

Дірк і Боніфор, вражені винахідливістю Карвера, розвернули козу до Егерта хвостом.

— Давай-давай… Усього якихось хвилин п’ять… Давай, і підеш собі, даму свою додому проведеш… Так, пані? Адже вам не хочеться на самоті додому вертатися?

Здається, лив дощ, здається, по сплутаній козячій вовні струменіла вода. Коліна закоцюбли. Егерту уявилося раптом, що він хлопчик, стоїть по коліна у весняній річці Каві, а біля самого берега квітнуть якісь нестерпно жовті квіти, він тягнеться, намагаючись зірвати…

Він сіпнувся від болю — Карвер провів клинком по його вуху.

— Чому це ти роздумуєш? Гостра шпага може відрізати вухо, палець та все що завгодно… Чи тебе — уже?! Це правда, що студентів оскопляють, га, пані?

Страх відібрав у Егерта здатність думати й відчувати. Зі слів Карвера він зрозумів тільки, що Торія ще тут, і докірливо, з майже дитячою образою подумав: навіщо?

Розгойдувався під вітром скреготливий чорний ліхтар. Ніч перетворилася для Торії на плавку грудку смоли — липке повітря забивало їй гортань, і не можна було навіть зітхнути для слова чи крику. Напевно, треба було кликати на допомогу, бити кулаками у двері й ставні, зрештою, кидатися до батька… Але шок позбавив її можливості боротися, перетворивши на німого, безсилого свідка.

Кізка нерішуче сіпнулася. Боніфор обірвав її спробу вирватися, стиснувши коліньми, Карвер провів шпагою по горлу жертви.

— Ну, Соллю?! Розстібай пояс!

Тоді темрява загусла, здушила Егерта зусібіч, стиснула голову, груди, залила вуха, пробкою