Робер Мерль - Чоловіки під охороною

Берідж мовчить.

— І що ж то за предмет?

— Самі добре знаєте.

І справді, це важить мало. Не спосіб, а сама мета завдає мені прикрощів. Кроуфорд чудова лаборантка, а особливо — атож, особливо — мені подобається, як вона кружляє по лабораторії. Але я вже давно їй не всміхаюсь! Боюся розгнівити Берідж. Одначе Кроуфорд мені бракуватиме.

Я припустився помилки, поринувши при Берідж у ці думки. Вона прочитала їх одну за одною на моєму обличчі, і тепер я, побачивши, як вона труснула своїм палахким волоссям, чекаю найгіршого.

— Ви маєте щось проти цього, докторе?

— Ні, не маю, — злякано відповідаю я. — І все ж таки хотів би знати, що Кроуфорд скоїла.

— О, нічого страшного! — відповідає Берідж з убивчою іронією. — Тільки послала — самі здогадуєтесь кому — невеличку доповідну записку про вас і про мене.

Я дивлюсь на Берідж. Отже, вона вже знає про мою розмову з Гельсінгфорс. Джекі, якій я розповів про це позаминулої ночі, вже встигла зустрітися з Берідж.

— То ви здогадуєтесь? — питає Берідж. — Хіба вам мало запитання про наші взаємини, яке поставила Гельсінгфорс? Невже ви ніколи не помічали, що Кроуфорд за нами шпигує?

Я збрехав би, коли б сказав, що ні. Тож вирішую мовчати. Але мовчанка не заспокоює мене, скоріше навпаки. Берідж упинається в мене всіма своїми кігтями.

— Докторе, — каже вона, і її груди схвильовано здіймаються, в очах спалахує полум’я, і ось мої очі вже поїдають її, таку прекрасну в тваринному шаленстві, і мене зовсім невчасно охоплює бажання, я ледве чую Берідж, бо відчуваю непогамовне прагнення обійняти її… — Докторе, — каже вона низьким тремтячим голосом, — у вас виробилась особлива лицемірна звичка мовчати! Так ви ухитряєтесь не визнати провину цієї сучки! І не питаєте в мене, чому вона написала той донос! Звісно, ви вважаєте, що самі в усьому цьому зовсім не винні — святі, як Ісус. Ви ж бо з її боку нічого не помітили. Мовляв, я нічого особливого не робив, тільки час від часу спокусливо всміхався тій особі.

— Ви до мене несправедливі, Берідж, — промовляю я не зовсім переконливо і вже не всміхаюсь.

— Лицемір! — вигукує Берідж свистючим голосом і ступає крок уперед, ніби збирається на мене накинутись. — У вас справді безліч вад, докторе, вже не кажучи про те, що ваші друзі називають «грубістю й невситимим статевим інстинктом».

— Дякую за цитату, — невдоволено відповідаю я. — І Стайнові дякую. І Ріті за те, що переказала вам його слова.

— Подякуйте й Кроуфорд, яка так ощасливлювала вас у ті хвилини, коли ви заходили до її кубла перевіряти приготовлені нею препарати. О, це правда, ви їй більше не всміхалися, навіть не дивились на неї! (Отже, Берідж за мною стежила!) Але щоразу, коли ви з нею розмовляли, голос у вас був теплий, рухи знадливі, а латинський чар так і пер із вас! А та сучка вигинала стан, випинала груди й стріпувала собі на очі пасмо брудного волосся, щоб справити на вас враження кінозірки!

— Постривайте, — кажу я, підносячи вгору руки. — Так, Кроуфорд мені подобалась! Але волосся в неї, щоб ви знали, не брудне!

— Що?! — скрикує Берідж, страшенно обурена. — І ви зважуєтесь у цьому признатися?! Який бридкий цинізм!

— Ну що ви, Берідж, давайте виберемо щось одне. Або — лицемір, коли все заперечую, або — цинік, коли признаюся.

— Ви й лицемір, і цинік! — відповідає Лія, насилу стримуючи гнів.

Та цього разу я не даю їй розвинути свою думку.

— Дозвольте мені, Берідж, поставити вам одне запитання, перше ніж ви розірвете мене на шматки. Якщо я подобався Кроуфорд, то чи не означає це, що вона любить чоловіків? І чому б у такому разі «нам» не завербувати її.

— Я про це міркувала, — спокійно, навіть сумовито відповідає Берідж. — На жаль, Кроуфорд належить до тих непослідовних людей, у яких мозок думає одне, а тіло робить інше. Кроуфорд — святенниця Руху за визволення жінок, обмежена бедфордистка. Якби вона з вами переспала, то це їй дуже сподобалося б, але й тоді вона неодмінно донесла б на вас.

Припущення неперевірене, та коли добре подумати, то це, гадаю, правда.

— І що тепер з нею буде? — питаю я.

— Тобто коли знайдуть серед її речей суперляльку? Заспокойтеся, докторе, нічого серйозного. Місіс Берроу спровадить її до виправного будинку. А там їй пояснять, що жіноча піхва чутлива тільки ледь-ледь, що всю втіху жінка дістає через клітор, отож чоловік їй зовсім не потрібен.

Ця пісня мені знайома. Її мотив я вловив ще в гнітючій писанині Дебори Грімм. Але мене вражає те, як перевтілилася Берідж. Те, що Кроуфорд звідси спровадять, наче заспокоїло її; переді мною стоїть уже зовсім інша жінка: весела, збуджена, задерикувата.

— А що думаєте про це ви, докторе?

— Я не гінеколог, до того ж це питання спірне.

— Ви маєте свою думку?

— О, думку! Про це стільки думок, скільки дослідників. Повірте мені, Берідж, люди, які стверджують, ніби з’ясували загадку жіночого оргазму, — несосвітенні дурисвіти.

— Ну що ви, докторе, не будьте таким скромним, — каже Берідж, труснувши волоссям кольору червоного дерева і втупившись у мене блискучими очима, сповненими іронії й запалу водночас. — Ви ж бо маєте про це власну думку! Дозвольте мені розгадати її! Тож як фалократ, що розкаявся не до кінця, ви схиляєтесь до думки про піхвовий оргазм.

— Я хотів би послатись на Кегеля, — намагаюся боронитись я.

— Хто той Кегель?

— Гінеколог.

— І що зробив цей гінеколог?

— Він вирішив лікувати нетримання сечі у своїх пацієнток за допомогою вправ,