Вадим Григорович Бойко - Якщо на землі є пекло…

Але шибки вкриті памороззю, крізь яку нічого не видно, а стукати в шибки Жора побоявся, щоб не накликати біди. Ходив довго, а хлопці ждали біля дверей.

Сумно дивився Володя на довколишній світ, немовби бачив його востаннє. Тихо дрімала над землею зимова ніч, заткана тонким, іскристим, морозним туманом, а над нею сяяло безмежне зоряне небо. Незвична тиша непорушно зависла над засніженим лісом, над принишклим табором, над усією землею. Стояла світла зимова пора, яку так любив ще з дитинства, але вона зараз навіювала тільки біль щемних спогадів…

Минула, мабуть, година, поки Жорі нарешті пощастило викликати санітара. З гуркотом відчинилися важкі двері, і на порозі виросла кремезна постать санітара у забризканому кров'ю клейончатому фартусі. Побачивши, що ніякого начальства тут нема, санітар визвірився:

— Якого чорта приперлися? Ви ж бачите, що прийому нема, — усі коридори завалені, хворі лежать один на одному. І взагалі, чого б я сюди ліз, тут що — санаторій?

Жора пояснив, що це наказ есесівського начальства, що оці двоє хворі — великі спеціалісти, яких треба рятувати.

— Чхати я хотів на ваших спеціалістів! Але наказ є наказ — давайте сюди! — буркнув санітар.

Несподівано він схопив Володю в оберемок і кинув його в коридор. Потім те ж саме зробив з непритомним капо і замкнув зсередини двері.

7

Володя упав на купу тіл. Справді, людей тут було — ступити ніде. Хворі сиділи й лежали покотом по всіх коридорах. Ревір весь просяк застояним смородом. Практично він мало чим відрізнявся від трупарні, недарма в нього боялися потрапляти. Але як би ти не боявся, а якщо вже не можеш працювати — куди подінешся. А тут смерть уже не здавалася страшним привидом, навпаки — багато хто бачив у ній порятунок. На Володю якраз і чекали тут такі випробування.

На дверях ревіру намальований червоний хрест, але тут від цього символу милосердя і порятунку відгонило святотатством. Його намалювали ніби навмисне для того, щоб поглузувати з в'язнів. Було б доцільніше перефарбувати його в чорний колір. Усі приміщення цього барака забиті хворими й конаючими — переважно дистрофіками. Прямо на цементній долівці на жахливих протягах купами лежали хворі, чекаючи прийому. В напівтемряві, у смердючому, задушливому повітрі немовби повисли стогони, схлипування, лайки, молитви. Декотрі лежать з заплющеними очима, нерухомо, апатично і байдуже — мабуть, непритомні. Їх уже ніщо не хвилює, тут і помирають — без надій і бажань. Санітари витягують мертвих за руки або за ноги надвір, щоб звільнити приміщення, і, повернувшись, вишукують інших померлих. «Ну, хто тут врізав дуба? Давай його сюди!» Найняті за миску баланди в'язні вантажать трупи на візок і везуть до трупарні, а звідти знов повертаються до ревіру. Чекають, щоб заробити ще миску баланди.

Години дві Володя лежить у коридорі, слухає дикі стогони, молитви, прокляття і лайки всіма мовами. Хтось жахливо горланить, згадуючи усіх святих, хтось нестямно волає про допомогу, хтось благає змилуватися, хтось когось жорстоко б'є. Знову крик і хльосткі удари по голому тілу — від усього того болить і здригається кожен нерв.

Нарешті Володя попадає в набитий людьми «передбанник». Тут їм наказують роздягтися догола і все своє лахміття разом з гольцшугами скласти під стіною. Ще з півгодини лежать і сидять голі й босі на цементі в черзі. Ждуть. Поранення, різні травми, нагноєння, дизентерія, жовтяниця, опухлість і брезклість від голоду, дистрофія, апендицит, запалення легень, туберкульоз, тиф, фурункульоз, короста, від якої усе тіло перетворилося на суцільний струп, — чого тут тільки нема! Безконечна низка людських страждань. Останнє коло пекла… Ребра у всіх випирають, нагадуючи пральну дошку, шкіра на тілі пообвисала — стопроцентні кандидати в трупарню.

Через півгодини їх заводять і вносять в кабінет лікаря — відразу десять чоловік. У примітивно обладнаній кімнаті — все, що тут іменується прийомною, реєстратурою, кабінетом лікаря і операційним залом. Дерев'яна тумбочка з журналом записів номерів відвідувачів, стіл, накритий закривавленою клейонкою, шафка з нехитрим інструментом: іржавий скальпель, пара пінцетів, давно затуплена пилка, звичайні монтерські кусачки та звичайна сокира. Поруч — бутиль з бензином для промивки ран, трохи вати і паперові бинти. Оце й усе. Нема навіть йоду. Тут шматують, ріжуть людське тіло, як капусту. Ніяких знеболюючих засобів — двоє дужих санітарів міцно тримають виснаженого дистрофіка, поки лікар відріже йому палець, руку чи ногу. Після таких операцій ніхто, звичайно, не виживає. Але робота кипить і вдень, і вночі.

Тут ріжуть, пиляють, відтинають, відрубують, ампутують, аж доки самі не падають з ніг від утоми. А для чого усе це робиться? Такий порядок. Вважається, що медична допомога була надана, а якщо в'язень помер, значить, у даному випадку медицина виявилась безсилою. До того ж пацієнт — не людина, а гефтлінг номер такий-то. І все. Щомісяця через цей заклад проходять у середньому дві тисячі чоловік, а повертаються до роботи не більше двох-трьох десятків.

Кілька хвилин Володя спостерігав, що тут роблять. Ось двоє санітарів міцно тримають покаліченого, а лікар зриває у нього на правій руці цілу купу просякнутого кров'ю і вже засохлого паперу, яким в'язень на роботі обмотав собі покалічену руку. Папір цей з цементного мішка. Нещасний кривиться від болю, по блідому обличчю градом котиться піт. Треба ампутувати кілька пальців, розтрощених під час розвантажування металоконструкцій. Для виснаженого і покаліченого в'язня це катастрофа.

— Не ріжте… — благально стогне він, і сльози течуть із його печальних очей.

— Треба повідтинати, — каже лікар і бере в руки кусачки.

Клацнув ними кілька разів, бризнула кров, заскреготів зубами каліка — і кілька відтятих пальців, як оком змигнути, полетіли у помийне відро. Готово! Бензин, жмутик вати, пов'язка.

— Все в порядку. В другу штубу. Слідуючий!

Наступним був фурункульозний. З десяток величезних сизих фурункулів обліпили його висхле, сухоребре тіло. Йому розрізали кожний фурункул, так-сяк промили рани бензином.

— Все! Слідуючий!