Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

невичерпним джерелом подиву. Дівчинка бавилася з ними й підгодовувала їх, вони допомагали їй перебувати довгі години чекання на Корака.

Вони не раз ставали їй у пригоді. На полюванні допомагали вистежити здобич. Часто прибігали до неї по деревах, щоб повідомити: поблизу є антилопа чи жирафа, або злякано застерегти, що десь тут неподалік Шіта або Пума. Її маленькі спритні друзі приносили чудові, виплекані сонцем плоди, які росли ген далеко від стежки, на недосяжних для неї тонких гілках у верховіттях джунглів. Іноді вони, бувало, утнуть їй якусь каверзу; але вона завжди була чемна й доброзичлива до них, та й вони, на свій дикий, напівлюдський манір, дуже симпатизували їй і були чемні. Їхня мова була подібною до тієї, якою спілкувалися великі мавпи, і Меріем могла порозумітися з малими, хоч їхній словник і не був дуже багатий. Для знайомих речей вони мали назви, так само як і для відчуття болю чи насолоди, радощів, суму або люті. Ці слова були одного походження з тими, що вживалися поміж великими мавпами, якщо припустити, що мова Ману була їм рідною мовою. Сни, надії, мрії, минуле, майбутнє не мали відповідників у мові Ману — мавпочок. Все було в теперішньому часі — особливо відчуття шлунку та шукання їжі.

Така вбога духовна пожива навряд чи здатна була задовольнити духовну спрагу дівчинки. Отож, маючи Ману лише за чудових, але тимчасових товаришів своїх забав або за свійських тваринок, Меріем і далі звіряла свої великі таємниці мертвим вухам Джіки, видовбаним у слоновій кістці. З Джікою вона розмовляла арабською, пам’ятаючи, що хоча Джіка лише лялька і не може розуміти мови Корака й Акута, проте мова Корака й Акута, будучи мовою мавпичів, і не становить нічого цікавого для арабської ляльки.

Джіка дуже змінилася, відколи її маленька господиня покинула селище шейха. Її вбрання у зменшеному вигляді повторювало те, що носила Меріем. Маленький клаптик леопардового хутра вкривав її тулуб з пацючої шкіри від плечей до колін. Кілька переплетених травинок притримували на її чолі пишні пір’їни, трав’яні кільця на ручках і ніжках правили їй за браслети. Джіка була чудовою маленькою дикункою; але душа її лишалася незмінною, і вона вислуховувала все-все так само уважно, як і колись. Чудовою рисою Джіки було те, що вона ніколи не встрявала в розмову, намагаючись розповісти щось про себе. Сьогоднішній день не був винятком. Вона цілу годину уважно слухала Меріем, прихилена до стовбура дерева; тимчасом як її невеличка зграбна господиня, наче кішка, простяглася на товстій гілці перед нею.

— Маленька Джіко, — казала Меріем, — сьогодні наш Корак пішов надовго. Нам сумно без нього, моя маленька Джіко, чи не так? Сумно і самотньо у великих джунглях без нашого Корака. Що ж він принесе нам цього разу, га? Ще один сяючий металевий браслет на мою ногу? Або м’який замшевий пояс, знятий з якоїсь чорношкірої? Він казав мені, що забрати щось у жінок важче, ніж у чоловіків, бо він не вбиває їх, так як чоловіків, а вони шалено пручаються, коли він нападає на них, щоб відняти їхні браслети, і верещать. Тоді прибігають їхні чоловіки із списами та луками, і Корак лізе на дерева. Іноді він прихоплює з собою й чорношкірих жінок, щоб уже там, серед гілля, врешті забрати з них прикраси і принести додому для Меріем. Він каже, що чорношкірі тепер бояться його, і за найменшої ознаки його появи жінки й діти з вереском розбігаються по своїх хатинах; але він наздоганяє їх і там, і рідко коли повертається без стріл для себе і подарунка для Меріем. Корак наймогутніший з-поміж лісових людей — наш Корак, Джіко, — ні, мій Корак!

Слова Меріем несподівано урвала маленька мавпочка, яка стрибнула їй на плече з сусіднього дерева.

— Вставай! — заверещала вона. — Вставай! Мангані йдуть!

Меріем ліниво позирнула через плече. на ту, що так несподівано порушила її блаженний спокій.

— Сама вставай, маленька Ману, — сказала вона. — Єдині Мангані в цих джунглях — Корак і Акут. Ти просто бачила, як вони повертаються з полювання, маленька Ману, коли-небудь ти побачиш власну тінь і перелякаєшся в смерть.

Але мавпочка не вгаваючи, застережливо верещала, тільки наприкінці вигукнула свою пересторогу ще пронизливіше і спритно полізла на горішнє гілля в пошуках безпечнішого місця, куди великі мавпи Мангані не змогли б дістатися. Тепер Меріем почула, як хтось лізе до неї по гілках дерев. Вона прислухалась уважніше. На слух, їх було двоє, великі мавпи — звісно, Корак з Акутом. Для неї Корак був Мавпою — Мангані, як вони всі троє називали себе. Людина була ворогом, тож вони з Кораком не думали і не вважали, що належать до людського роду, Тармангані, великих білих мавп, як вони по-своєму називали білих. Гомангані — великі чорні мавпи, чи негри, — теж до них не належали, тож вони звали себе просто Мангані.

Меріем вирішила, що вона вдасть, ніби спить, і пожартує з Кораком. Вона випросталася, лягла на спину й заплющила очі. Дівчинка чула, як ті двоє підлазять дедалі ближче. Вони вже були на одному з нею дереві, зупинились, напевне, помітили її. Чому така тиша? Чому Корак не вітається з нею, як завжди? Тиша почала здаватися підозрілою. Меріем почула звук, який насторожив її, — один з тих двох почав підкрадатися до неї. Чи то Корак вирішив пожартувати з нею? Гаразд, вона піддурить його. Обережно розплющила примружені повіки — і тоді серце в неї завмерло. До неї поволі підкрадався великий мавпич, якого вона досі ніколи не бачила. З ним був ще один, такий самий.

Спритно, мов та білка, Меріем схопилася на ноги, і в ту ж таки мить мавпа кинулася на неї. Перескакуючи з гілки на гілку, дівчинка летіла крізь джунглі, а за нею слідком гналися дві великі мавпи. Вгорі над ними мчала вересклива й цокотюча зграя малих мавпочок, жбурляючи прокльони й лайку на голови Мангані й підбадьорюючи дівчинку.

Меріем стрибала з дерева на дерево, намагаючисі триматися тонших гілок, на яких не тримались би її переслідувачі. Великі мавпичі були щораз ближче. Вже кілька разів пазури переднього мало не діставали її, але їй щастило вирватись, — знов шалені гони