Наталя Кобринська - Дух часу

О. Урбанович переглянув книжки й завважав жартуючи, що се не конче відповідна лектура для священиків і жінок. Донедавна священики були одинокими провідниками жінок, а тепер жінки потягають їх на бездорожя!

— Видно, що нові течії часу сильнійші, коли жінки потягають за собою сю дійсно колись сильну фалангу, — відповіла тим самим тоном Євгенія.

Урбанович вибрав кілько книжок і попрощався.

Відтоді він часто забігав, і ті його відвідини належали до найприємніших хвиль Євгенії в домі свояків. Вони порушували принципіальні й непринципіальні питаня, а переважно говорили багато про зміст разом прочитаних книжок. Урбанович приходив часом з молоденькою і хорошою жінкою, що так і хапала за серце ангельським поглядом голубих очей. Однак тоді розмова не клеїлась, бо треба було змінювати теми і вибирати такі, щоб і вона могла брати уділ у розмові. Відчував те, мабуть, також і Урбанович, бо найчастійше приходив сам.

Одного разу Євгенія зміркувала, що він мав ніби якесь важнійше діло до неї, і не помилилася.

Коли лишилися самі, що трафлялося часто, він з тайним виразом лиця витягнув з бічної кишені звиток паперу.

— А се що таке цікавеньке приносите мені? — спитала Євгенія.

— Не знаю, чи се буде для вас цікаве. Для мене цікаве буде те, що ви на се скажете?

— Що се?

— Проби мойого пера.

— А! — здивувалась Євгенія і простягнула руку. — Се дійсно цікаве, лишите мені до прочитаня?

— Ні, я сам прочитаю, а ви будете ласкаві сказати, чи то що варто.

Він зачав читати.

Були то короткі ескізи, а в них живо описано прибутя молодого сотрудника на нову посаду в малім місточку і характеристичні епізоди початків нового житя.

Євгенія була порушена. В писаню молодого автора видно було безперечний талант. Та коли автор виразно зажадав, щоб виказала йому похибки, вона завважала, що, може, замало вглибляється в думки й чутя виведених в оповіданю людей.

— Се, власне, мій принцип, — відповів молодий писатель. — Коли хочу писати правду, то можу писати лише те, що виджу і чую. Тих писателів, що ніби стараються ввійти в душу інших, я вважаю просто брехливими. Чоловік може знати лиш те, що діється в його душі, а не те, що діється в чужій.

— Але ж це, власне, й є головна заслуга таланту. Талант, сказала б я, не що інше, як великий дар проникати в чужі душі.

— Значить, відмовляєте мені таланту?

— Противно, признаю вам його з цілим пересвідченем. Обсервація у вас дуже вірна, лише не розвито психічної сторони чоловіка, а се, як кажу, вважаю головною прикметою таланту. Поминувши те, ваші ескізи такі хороші, що при йдеться хіба признатися до погляду, що деякі таланти можуть обійтися і без психологічної аналізи.

Відтоді розмови Євгенії з молодим сотрудником зробилися ще щирійші й гарячійші.

— Знову маю вам щось нового прочитати, — сказав одного дня Урбанович, усівши на веранді, де головно резидувала Євгенія.

Він прочитав їй один коротенький ескіз «Душа». Молодого сотрудника будять, щоб ішов до хорбго. Він іде і сповідає стареньку жінку, котра робить при нім усний тестамент, відказуючи дітям своє невеличке майно, по чім скоро вмирає. Сотрудник іде на похорон, і тут ведеться бесіда між ними і одним парафіянином. Селянин питає єгомостя: чи то правда, що людська душа йде за своїм похороном? Молодий сотрудник рад би заперечити тому віруваню теоретичними доказами, однак уважає, що се може зле вплинути на практичний бік його «фаху»: ану ж селянин зміркує, що «коли душа чоловіка не бачить, яка парада для неї робиться, то й похорону не треба».

Євгенії се дуже сподобалося. Се був, безперечно, найліпший з усіх його ескізів. Та, проте, вона не могла вдержатися від закиду, що сцена при сконаню жінки оброблена сухо, офіціально, як функція священика, і підхоплена як би з глумливого боку; щоб вже й як не вважати на психологію, то се противиться поважній, а навіть трагічній темі.

— І знов кажете мені описувати душу другого чоловіка, котрої я не можу бачити, бо ніхто єї не бачить, — говорив о. Урбанович.

— Не бачити, а відчувати.

— Чужої душі не відчуваєш, — уперто обстоював при своїм молодий автор. І знов обоє вдалися в гарячу суперечку.

Євгенія доказувала, що коли вже автор не входить в стан душі умираючої людини, то повинен був бодай описати вражіне на присутніх, бо ж така хвиля мусить глибоко вражати всіх єї близьких вже з самих природних причин, коли смерть забирає з-поміж них собі жертву.

— Вже два дні не було у нас о. Урбановича, — завважила раз при сніданю Євгенія.

Савині се також видалося дивним і зараз-таки післала слугу до Урбановичів поспитати, що се таке у них дієся і чому о. Урбанович так довго не був у них? Служниця вернула з недоброю новиною. О. Урбанович лежить у постелі; вночі посилали по лікаря.

— До лиха! Що йому сталося? — воркотів господар дому — Ще недавно був здоровий, як риба.

— Ну, риб’ячим здоров’єм не конче міг він похвалитися, бо ніколи не мав його багато, — замітила Савина, котра завсігди любила простувати[43] уваги свойого мужа, до чого сей здавна привик і приймав се за доказ ласки своєї жінки.

— Може би мені піти до него? — завважив знов по хвилі.

— Певно, піди, розвідайся, а потому я піду, як упораюся в хаті.

— Підемо обі, — підхопила Євгенія. — Мені справді немов чогось нестає, коли його не виджу; так якось скоро встигла до него привикнути.

За годину вернув муж, висланий на відвідини, й успокоїв жінок.

Жолудкова недиспозиція, біль голови, лікар не казав вставати з ліжка, та загалом нема нічого небезпечного. Заспокоєні пані вибрались аж по полудні відвідати хорого. Слабість дійсно не показувалася грізною, хоч Урбановичева казала, що вночі було дуже