Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

і відчуття, ніби сталося щось погане і світ змінився. Що саме сталося — не знаю. Творці нас викрали, і щось мені підказує, що їх щодо цього зовсім не мучать докори сумління. В якийсь спосіб вони вирахували, що інтелект у нас вищий за середній, саме тому нас і обрали. Всі відомості дуже уривчасті, тож не можу розповісти подробиць, та це й не суттєво. Своєї родини я не пам’ятаю, як і її подальшої долі. Знаю тільки, що потому як нас викрали, наступні кілька років ми проходили навчання в спеціальних школах і жили нормальним життям аж доти, доки Творці нарешті не змогли профінансувати будівництво Лабіринту. Всі наші імена — всього лише дурні прізвиська, які походять від відомих імен. Альбі — від Альберта Ейнштейна, Ньют — від Ісаака Ньютона. А мене назвали Томасом на честь Едисона.

Альбі мав такий вигляд, ніби йому дали ляпас.

— Наші імена… навіть не наші справжні імена?

Томас похитав головою.

— З того, що я згадав, ризикну зробити висновок, що ми можемо взагалі ніколи не довідатися справжніх імен.

— Хочеш сказати, ми всі кляті сироти, виховані вченими? — здивувався Казан.

— Так, — відповів Томас, сподіваючись, що вираз його обличчя не виказує приреченості, яку він зараз відчуває. — Імовірно, ми дуже кмітливі, тому вони стежать за кожним нашим кроком і аналізують поведінку. Дивляться, хто здасться, а хто ні. І взагалі, хто виживе. Не дивно, що весь Лабіринт напханий жуками-жалюками. Ба більше, декому з нас дещо… змінили в мізках.

— У цей дрист я вірю приблизно так само, як у те, що харчі в Казана корисні для здоров’я, — пробурчав Вінстон. Вигляд він мав стомлений і байдужий.

— З якого дива мені брехати? — запитав Томас, підвищуючи голос. Адже він навмисне поліз під шпичаки гріверів, щоб усе це згадати! — Яке ж тоді твоє пояснення? Що ми всі опинилися на іншій планеті?

— Давай далі, — сказав Альбі. — Хоча я й не розумію, чому інші вжалені не згадували нічого такого. От, скажімо, я пережив Переміну, але бачив тільки… — він швидко обернувся до наглядачів, ніби бовкнув зайвого. — Нічого я не дізнався.

— За хвилину я поясню, чому згадав набагато більше за інших, — відповів Томас, з жахом думаючи, що почнеться, коли він перейде до цієї частини розповіді. — Мені продовжувати чи не варто?

— Говори, — кинув Ньют.

Томас набрав у легені побільше повітря, наче перед забігом.

— Гаразд, якимось чином нам стерли пам’ять — не тільки дитячі спогади, а будь-які, бодай якось пов’язані з Лабіринтом. Потім запхнули в Ящик і послали сюди. Спершу відіслали великий гурт дітей, а потім впродовж двох років щомісяця підсилали по одному новачку.

— Але навіщо? — запитав Ньют. — Який у цьому клятий сенс?

Томас підняв руку, закликаючи до тиші.

— Зараз зрозумієте. Потім прислали мене. Як я сказав, нас тестують і дивляться, як ми реагуємо на те, що вони називають «змінними», і як намагаємося розв’язати проблему, що не має розв’язання. Перевіряють, чи здатні ми співпрацювати, створити об’єднане суспільство. Нам надавалося все необхідне, а нерозв’язною проблемою став Лабіринт — найвідоміша головоломка в історії людської цивілізації. Все це так облаштували, щоб ми думали, ніби розгадка реально існує, і продовжували наполегливо над нею битися, при цьому дедалі дужче відчуваючи приреченість від того, що не можемо її знайти, — Томас обвів наглядачів поглядом, аби впевнитися, що вони уважно слухають. — Я хочу сказати, що розгадки немає.

Всі заговорили водночас, одне за одним посипалися запитання.

Томас скривився. Він багато б віддав за те, щоб просто подумки вкласти свої знання в голови присутніх.

— Бачите? Ваша реакція доводить правдивість моїх слів! Багато людей вже давно здалися б. Але, судячи з усього, ми інші. Ми просто не можемо погодитися, що в проблеми немає рішення — а надто коли маємо справу з такою простою штукою, як Лабіринт. Ось тому ми й далі билися над загадкою, попри безнадійність спроб.

Томас раптом зрозумів, що з кожною хвилиною його голос звучить дедалі твердіше, та й узагалі говорить він емоційніше.

— Хай там як, а мене вже нудить! Все це — грівери, рухомі мури, Стрімчак — усього лише елементи клятого експерименту. Нас використовують. Від самого початку Творці планували, що ми сушитимемо голову над рішенням, якого насправді не існує. Те ж саме і з Терезою. Її відіслали до нас нібито для того, щоб вона запустила якесь Завершення. Після цього стіни застигли, сонце згасло, небо посіріло тощо. Насправді Творці просто підкидають нам нові нестандартні ситуації, щоб вивчати реакцію і випробовувати нашу волю до перемоги. Хочуть подивитися, чи почнемо ми кидатися одне на одного. А в кінці виживанці візьмуть участь у чомусь важливому.

— А вбивства? — підвівся Казан. — Це теж частина їхнього чудового плану?

Якусь мить Томас боровся зі страхом: а раптом наглядачі розгніваються на нього, бо надто вже багато він знає. Адже він ще не розповів їм найголовнішого…

— Так, Казане. Вбивства — частина плану. Грівери вбивають нас по одному тільки для того, щоб до завершення оцього плану не загинули всі ми гамузом. Втечуть лише найкращі.

— Тоді саме час розповісти нам свій чарівний план втечі! — буцнув Казан стілець.

— Розповість, — тихо промовив Ньют. — Стули пельку і слухай.

Мінхо, якого весь цей час майже не було чути, прокашлявся.

— Щось мені підказує: я навряд чи зрадію тому, що зараз почую.

— Мабуть, — відповів Томас. Він на якусь мить заплющив очі, схрестивши руки на грудях. Наступні кілька хвилин стануть вирішальними. — Хай що запланували Творці, вони для цього хочуть відібрати найкращих. Але це звання ми мусимо заслужити.

У кімнаті запанувала цілковита тиша. Всі очі були спрямовані на Томаса.

— Код.

— Код? — перепитав Казан з надією в голосі. — А що з ним?

Томас глянув на нього, витримуючи ефектну паузу.

— Він був захований у конфігураціях стін не просто так. Я