Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

містки: на них зараз не засмагала жодна херсонська дамочка. РИБКОЛГОСП

На стерні стояв Бурячок. Вахта була не капітанська, але Арташезович сам вів судно у вузькості, якою і є Дніпро з морської точки зору від Рвача аж до витоків. Добре, що річкові погляди не збігаються з морськими, бо річкові капітани не мали б змоги покинути капітанський місток аж до Києва. Але в річковиків була інша хвороба. Коли вони потрапляли у море, то жахалися цієї безбережності й повної відсутності буїв аж до обрію. Пливи собі, куди серце бажає! А куди ж саме? Хоч хтось пальцем тицьни!

Коли я працював з річковиками… Але про це ж я вже згадував. Зараз доречніше про те, як я працював на рибалках: саме проходили причал рибколгоспу. Як не дивно, ті рибколгоспи, а не гігантські управління океанічної риболовлі, виявились найбільш життєздатними морськими підприємствами. А все тому, що в них ще працювали діди, які сходилися до колгоспу всяк зі своєю шаландою та зі своєю сіткою. Тож жодного сейнера наліво ці діди не давали продати, бо своє ж, а не державне. Ти вважаєш інакше? То ти, синку, уже не голова нашого колгоспу! Або віддавай назад мою шаланду, розумнику!

Сейнери стояли біля причалів щільно, в два-три борти, й займалися своїми рибальськими справами. Сіль приймали на борт, трали та кошільки (тільки не гаманці, кошільок — це сітка така) латали тощо. Але один з рибалок, не сейнер, а ПТС (приймально-транспортне судно), як виявилося, теж був «мандариновим». Він відійшов від причалу під самим нашим носом, наче займати чергу до грузинських причалів потрібно було ще в Херсоні.

ПТС «ВІКІНГ»

— ПТС, який лізе поперед батька в пекло, відповідайте «Вадічці»! — лайнувся на ультракороткій хвилі Арташезович.

— Аг’ташезович, г’адий чути! Це «Вікінг»! Йдемо на Батумі.

Це гаркавлення неможливо було підробити. Я посміхнувся. Арташезович теж упізнав його.

— Це ти, Морячок? Чути теж радий, а твою корму бачити в себе під самим форштевнем — не дуже. Додай обертів! Йдемо на Поті.

— А чому не на Батумі? — відразу ж спитав Морячок.

Фрахтівник Андрійко-штангіст був поруч, але замість зацікавитися тим, чому ми йдемо не на Батумі, він зацікавився таким дивним прізвиськом:

— Морячок, це що, поганяло? Тоді чому? Ви ж усі моряки, і раптом серед вас один Морячок?

Очевидно, він не міг уявити собі, що в бригаді, де всі бандюки, може бути хтось із поганялом Бандючок. Ну, що тут можна було сказати? Те, що той, хто не знав Миколку-Морячка, не херсонець? Чи, за прикладом Кості-Моряка, за весь Херсон того не казати, а лише про Забалку та Воєнку?

МИКОЛКА-МОРЯЧОК

Миколка геть не схожий на вікінга. Він був цілком південною людиною. Чорнявий, засмаглий, тонкорисий, як хлопчик, та гарячий, як південний помідор. Якби помідори могли бути непосидючими, я б залюбки написав «непосидючий, як помідор». Його б енергію та в мирних цілях! Вона б турбіни запросто обертала.

Не пам’ятаю вже, з якої це було причини, але якось ми втрьох (третім був уже згадуваний Серьога) видивлялися на верхньому рейді один «волгодон» — це тип судна такий. У Херсоні всі «волгодони» було названо іменами річок, і виглядали ми чомусь «Ірпінь». Якийсь «волгодон» саме ставав на якір, але назви на такій відстані було не розібрати.

— Це не «Іг’пінь», — впевнено заявив Миколка.

— Чому? — спитав Серьога.

— Бачиш пег’ехідний місток між фальштг’убами?

— Бачу…

Далі я вже Миколку не імітуватиму, бо це неввічливо.

— А на «Ірпіні» його нема. Я сам його зрізав к чортовій матері, коли був там старпомом, — пояснив Миколка.

— Миколко, навіщо? — здивувся я, бо уявив обсяг проведених робіт.

— А на хрін він потрібен?

І я побачив в очах Серьоги такий само щирий захват від того, що комусь вдалося зрізати автогеном цілий місток на судні та ще й на такій височині над палубою, просто тому, що він «на хрін не потрібен». Ні, така людина, якщо вже поставила перед собою якусь мету, обов’язково її досягне. Мета ж у Миколки була зовсім неоригінальна як для штурмана. Він хотів бути капітаном. У штурманів це професійне, хоч вони й не люблять визнавати. Бо в училищі вчать не на капітанів, а на судноводіїв.

КАР’ЄРА Й КАДРИ

А от з цим у Миколки довго не складалося. Він і на «волгодонах», які ледь не штрафною лінією вважали, бо випускали їх у море тільки до Болгарії, прижився, тому що вважав: шлях на капітанський місток на них буде коротшим. Але система, ще та, радянсько-кафкіанська, працювала чітко. Прискіпливі кадровики з першого відділу записали, мабуть, до його особової справи щось таке, що, здавалося, назавжди закрило Миколці шлях до капітанства.

Це як стіна, хоч лобом бийся, хоч каску одягай — не проб’єш. Підстави, за якими тобі відмовляють у підвищенні, завжди різні, і людина думає, що сама десь недопрацювала, недовислужилась і недорвала зубами. А все може бути надто простим і від людини не залежним, аж вовком вити хочеться, коли випадково дізнаєшся. Родичі за кордоном, про яких ніколи не чув і не знав. Підлітком загребли у міліцію. Національність. Я не тільки про євреїв, вони просто вміють скаржитися і складати анекдоти, тому про них це відомо. А от зустрічали ви коли-небудь грека — військового моряка? Не могли б зустріти, не напружуйте пам’ять. Греків просто чомусь не приймали до військово-морських училищ. Не приймали і все. Раціонального пояснення цьому немає. Система колись виробила