Корнелія Функе - Володар драконів

місячного каміння! — переклав Мухоніжка Бену. — Ми дуже раді вас бачити. Прибуття дракона сповіщає, згідно із нашою вірою, важливу і радісну подію. Але настільки ж радісно для нас також те, що ми після довгої перерви знову можемо вітати під нашою крівлею Володаря драконів!

Бен здивовано перевів очі з ченця на професора. Барнабас Візенгрунд кивнув:

— Так, ти все правильно зрозумів. Володар драконів, гробницю якого показувала нам Зібеїда, тут бував, і не раз, наскільки я зрозумів зі слів мого друга. Вони навіть мають картину на згадку про це. Вона висить ось там.

Бен обернувся й підійшов до ніші, на яку вказував професор. Між книжковими полицями висіла велика картина, що зображувала дракона, який мчав із хлопчиком на спині. Позаду хлопчика було видно невеличку фігурку.

— Сірчана шкурко! — вигукнув Бен і схвильовано замахав малій кобольдисі, щоб та підійшла. — Дивись, вона дуже на тебе схожа, чи не так?

Лунг теж підійшов подивитися. Він із цікавістю витягнув голову над плечем Бена.

— І справді, Сірчана шкурко! — сказав він здивовано. — Схоже, це ти там намальована.

— І що ж тут дивного? — Сірчана шкурка знизала плечима, але не могла втримати задоволеної посмішки. — Дракони завжди любили кобольдів, це всім відомо.

— Мені впала в око одна відмінність, — тихо сказав Мухоніжка з плеча Бена. — У фігури на картині чотири руки.

— Чотири руки? — Сірчана шкурка підійшла до картини трохи ближче. — І справді, — пробурмотіла вона. — Але, мені здається, це нічого не значить. Ви тільки подивіться навколо. На цих картинах майже у всіх багато рук.

— Справді, — сказав Бен, озираючись. Більшість картин на стінах зображували постаті з безліччю рук. — Що б це значило?

— Ідіть сюди, погляньте на це! — вигукнув професор. — Це залишив тут свого часу Володар драконів!

Лама підвів їх до невеликої дерев’яної скрині, що стояла в ніші поряд із вівтарем молитовного залу.

— Це, — знову переклав Мухоніжка, — священне місячне каміння, яке подарував монастирю Володар драконів. Воно приносить щастя та здоров’я і не допускає сюди, у долину, злих духів.

Камені були білими, як молоко, завбільшки приблизно з кулак Бена. Вони мерехтіли зсередини, наче в них таїлося місячне сяйво.

— Розбий сяйво місяця! — прошепотів Бен, глянувши на Лунга. — Пригадуєш? Як ти гадаєш, джин мав на увазі саме один із цих каменів?

Дракон задумливо похитав головою. Барнабас Візенгрунд переклав ламі те, що сказав Бен. Чернець усміхнувся і глянув на хлопчика.

— Лама каже, — зашепотів Бену на вухо Мухоніжка, — що після ранкової трапези він поверне Володареві драконів те, що йому належить. Щоб він зробив із цим те, для чого з’явився сюди.

— Це означає, що він дасть мені один із священних каменів? — Бен подивився спершу на Лунга, потім на ламу. Чернець кивнув.

— Так, я думаю, ти зрозумів його правильно, — сказав Барнабас Візенгрунд. Бен ніяково вклонився ченцеві:

— Дякую. Це дуже люб’язно з вашого боку. Але чи не зникне щастя, якщо я його розіб’ю?

Професор переклав ламі запитання Бена. Чернець голосно засміявся. Він узяв Бена за руку і повів за собою.

— У жодному з каменів не міститься стільки щастя, — переклав Мухоніжка, — скільки приносить поява дракона. Але ти мусиш вдарити сильно, щоб місячний камінь справді розбився, бо ті, кого ти хочеш цим викликати, сплять довго і міцно. Після сніданку я покажу тобі голову дракона.

Бен із подивом подивився на ченця.

— Це ви йому все розповіли? — тихо запитав він професора. — Я маю на увазі все, що сказав джин?

— Цього навіть не треба було робити, — шепнув у відповідь Барнабас Візенгрунд. — Він без того усе знав. Ти, схоже, виконуєш пророцтва одне за одним. Ти опинився в центрі дуже давньої історії, мій хлопчику.

— Неймовірно! — пробурмотів Бен і озирнувся на скриню з місячним камінням.

Потім всі вони вийшли слідом за ламою надвір, де сонце вже вставало червоною загравою з-за вкритих снігом вершин. Між монастирськими будівлями сновигало тепер безліч ченців. Бен із подивом помітив, що деякі з них навіть молодші за нього.

— У них тут навіть діти, — шепнув він Барнабасу Візенгрунду.

— Ну звичайно, — відповів професор. — Люди тут вірять, що ми проживаємо на цій планеті кілька життів. І тому будь-хто з цих дітей може бути насправді старший за найстарішого з тутешніх ченців. Цікава ідея, чи не так?

Бен розгублено кивнув.

Раптом мирне сновигання на монастирській площі припинилося. Лунг висунув довгу шию з дверей дюкхангу. Більшість ченців застигли як укопані. Лама підніс руки вгору і крикнув юрбі кілька слів.

— Він каже, — зашепотів Мухоніжка, — що щастя сиплеться з луски Лунга, як місячне сяйво, і що ви із Сірчаною шкуркою — їздці на драконі, яким потрібна їхня допомога.

Бен кивнув і подивився на мешканців монастиря, які споглядали дракона з подивом, але без страху.

— Бен, — шепнув йому Барнабас Візенгрунд, — на сніданок тут дадуть цампу — підсмажену ячмінну муку — і гарячий чай із маслом. Це взагалі-то зразок здорового харчування, і їжа ця дуже корисна на таких висотах, але людині, яка куштує її в перший раз, запросто може стати погано. Хочеш, я вибачусь за тебе, і ти підеш снідати до Гіневер? У неї напевно знайдеться для тебе більш смачний сніданок.