Вільям Кент Крюгер - Звичайна вдячність

— Так, я негайно зателефоную шерифові.

— Зроби таку ласку.

Коли тато вийшов з кухні, мати нарешті поглянула на мене. Вона підвела брови і запитала:

— Френкі, ти знаєш Старий Заповіт?

Я дивився на неї і мовчав.

— Нехай почують гуркіт бою на землі, крик великої руйнації.

Вона ще раз затягнулася і випустила дим.

Мати зникла після вечері, коли вже от-от мало сутеніти. Сказала, що хоче прогулятися. Дід та Ліз, як завше, були з нами. Дорослі сиділи на ґанку перед будинком і вдихали прохолоду, яку приніс легкий вечірній вітерець. Я вилежувався в траві на подвір’ї і милувався останніми промінцями дня, які зникали за хмарами над долиною. На запитання, куди вона збирається, мама відповіла, що лише подихає повітрям неподалік від дому. Вона підвелася і пішла собі, не дочекавшись, що на те скаже решта родини. Потім тато, Ліз та дід ще трохи говорили про неї. Вони хвилювалися. Дідько з ним, ми всі хвилювалися.

Уже настала ніч, а матері не було й досі. Батько сів у «Паккард», дід завів свій «Б’юїк» — обоє поїхали на пошуки. Ліз зосталася з нами. Вона сиділа біля телефону, чекаючи на дзвінок. Джейк увесь цей час був нагорі — майстрував літачки, і лише коли чоловіки поїхали, спустився до нас. Я розповів, що сталося. Брат сказав, що бачив, як мама йшла вздовж колій до естакади на околиці міста.

— Чому ти нічого не сказав?

— Вона ж просто гуляла, — брат засмучено стенув плечима.

— Уздовж колій? Ти колись бачив, щоб вона гуляла біля колій? Господи!..

Я побіг на кухню і повідомив Ліз, що йду шукати маму.

— Ні, — заперечила Ліз. — Я не хочу, щоб ви блукали біля колій уночі.

— Я візьму з собою ліхтарик і обіцяю бути обережним.

— Я т-т-також іду, — заїкався Джейк. Він був страшенно наляканий.

Захвату в очах Ліз я не побачив, але мені вдалося її переконати. Якщо за нею не піти, хтозна-що могло би трапитись.

Ми ввімкнули ліхтарики, проте коли минули останні будинки в нашому кварталі, переконалися, що в них не було потреби. На небі з’явився місяць, його яскраве сяйво освітлювало нам шлях уздовж колій.

— З нею все гаразд, — монотонно повторював Джейк.

— Усе гаразд, з нею все гаразд, — відповідав я йому.

У такий спосіб ми намагалися переконати самі себе. Смерть Аріель дощенту розбила відчуття нормального плину речей і віру в передбачуваність майбутнього. Якщо Господь дозволив померти сестрі й не вберіг Боббі Коула, то що вже говорити про маму. Надто дружніх стосунків з Усемогутнім у неї не було, і я боявся, що через це на неї чигає небезпека.

Поки ми бігли до естакади, в нічній темряві місяць посріблив поверхню колій. Нарешті ми побачили маму. Вона сиділа над річкою. Я повернувся до Джейка і мовив:

— Повертайся додому і повідом Ліз, де ми. Я лишуся тут, із мамою, аби переконатися, що з нею все гаразд.

Джейк поглянув на темний довгий тунель ночі між нами й містечком:

— Сам?

— Так, дурнику. Один із нас повинен піти, а мені треба зостатися тут.

— Ч-ч-чому я не можу лишитися?

— А що, як мама вирішить стрибнути чи ще щось? Ти хочеш у цьому взяти учать? Біжи! Хутчіше!

Він трохи зволікав, хотів іще посперечатися, але, врешті-решт змирився зі своєю місією і побіг назад слідом за стрибким променем ліхтаря.

Найбільше я боявся потягу. Він міг загуркотіти будь-якої миті. Мама сиділа посеред естакади, а з огляду на її стан, упевненості, що я встигну відтягти її в безпечне місце, я не мав. Єдине, що заспокоювало, — це ніч. Прожектор залізного велетня було б видно задовго до появи біля річки. Я виліз на залізничний міст; мати, здавалося, мене не помічала. Вона, найімовірніше, нічого не помічала. Однак, коли я вже був за кілька кроків від неї, мама спитала:

— Це саме те місце, Френкі, правда ж?

Я стояв позаду і дивився туди, куди дивилася мама. Унизу несла осяяні місяцем води річка.

— Так.

— Що ти побачив?

— Її сукню і її волосся. Більш нічого.

Вона підвела очі, на щоках мінилися тоненькі струмочки — вона плакала, сльози і зараз текли по обличчю.