Робер Мерль - Тварина, обдарована розумом

допомогою сили. Тоді ми станемо свідками шантажування великими країнами, що володіють атомною зброєю, малих країн, у яких її не мають. Уряд Сполучених Штатів, усвідомлюючи свою відповідальність за долю американського континенту й вільного світу, сьогодні поставив вимогу перед народним Китаєм — під міжнародним контролем демонтувати його атомні заводи. Йому відведено тиждень для розмірковування. Коли мине цей тиждень і ми отримаємо негативну відповідь або ж взагалі її не отримаємо, Сполучені Штати вживуть усіх необхідних заходів, щоб гарантувати свою безпеку». * * *

Після виступу президента цілий тиждень Сполучені Штати перебували в якомусь дивному становищі. Ще не спалахнула війна, але вже й миру не було. Взагалі люди відчували чималі труднощі, вибиваючись із звичної колії буднів і духовно готуючись до великої події, що наближалася. Чоловіки в розмовах вдавалися до спортивних термінів. Наприклад, агресію в Тонкінській затоці описували футбольними термінами. Китай забив гола зненацька й обхитривши. Однак він не втримає рахунок й, коли Сполучені Штати підуть у наступ, відразу ж зрозуміє: йому не минути поразки.

Одночасно спалахнуло прагнення самопожертви — одна з головних рис американського характеру, — але оскільки не було слушної нагоди, воно марно зниділо. Тисячі людей телефонували до Білого дому — чи то пропонували свої послуги, чи то давали властям поради з глобальної стратегії. Студентки Вассарського жіночого університету, в, якому вчилися, за словами американського комуніста Мак Грегора, «найбагатші, найелегантніші й, коли не найвродливіші, то принаймні найчистіше вмиті дівчата в Сполучених Штатах», — зійшлися на збори, щоб «обговорити становище». Після двогодинного диспуту вони ухвалили резолюцію, в якій висловили готовність віддати батьківщині всі переваги своєї «спеціальної освіти». Що насправді вони мали на увазі, так ніхто й не довідався, бо власті не підтримали їхню благородну пропозицію.

О пів на одинадцяту того вечора, коли Олберт Монро Сміт виступив по телебаченню, один поліцай заарештував і привів до поліцейської дільниці матроса Джо Макклайда (американський військово-морський флот) і тридцятичотирьохрічну повію Саллі Шют, що п’яні билися на хіднику однієї вулиці Хобокана. Саллі заявляла, що вона привела Макклайда до своєї кімнати й сказала: «Матросику, після того, що ці падлюки вчинили з «Літл Роком», я тебе втішу й не візьму ні цента». Але Макклайд за півгодини кинув її, прихопивши з собою срібну пудреницю з наміром подарувати своїй сестрі на день народження. Саллі наздогнала його на вулиці. Двадцятирічний Джо Макклайд, що був родом з Сан-Анджело (Техас), заявив судді: «Я став її лупцювати після того, як вона заволала: «йди, хай і тебе підірвуть китайці». Суддя наклав штраф і виніс догану Макклайдові, але виправдав Саллі Шют. Як би низько вона не опускалася в житті, зауважив суддя, проте анітрохи не втратила патріотичних почуттів, про що свідчить її наївне побажання матросові Макклайдові.

Зовсім в інших колах, але також керуючись прагненням, хоча трохи інакшого спрямування, самопожертви, тридцятишестирічна самотня Мері Уайт, редакційна секретарка, вступила до пуританської секти в Індіанаполісі, що прибрала собі назву «Маріїні сини». Коли Мері прийшла з запізненням на десять хвилин на збори, що мали відбутися в понеділок, 5 січня, о дев’ятій годині вечора, члени секти палко сперечалися: йшлося про те, чи треба у відповідь на знищення атомним вибухом американського крейсера «Літл Рок» кинути атомну бомбу на Пекін. Диспут був запеклий і навіть гнівний. І Мері трохи здивувалася, вона не розуміла, яким чином рішення «Маріїних синів» з Індіанаполіса (штат Індіана) могло вплинути на Білий дім. Врешті-решт, вони проголосували й дванадцятьма голосами проти дев’яти відкинули резолюцію про бомбардування Пекіна. Того ж вечора через місцеві газети сектанти пояснили, що мораль забороняє нищити три мільйони пекінських китайців, щоб помстити за смерть двохсот американських моряків. Вони закінчували такими словами: «Що ж, ми народ з високими ідеалами». Хоча суперечка видалася Мері Уайт трохи фальшивою, вона була вельми задоволена таким висновком.

Літні люди, які покуштували лиха під час другої світової війни, глибше розуміли становище, що склалося. П’ятдесятдвохрічний Ернст Розенблюм, німецький єврей, що 1939 року емігрував до Сполучених Штатів і працював кравцем у Лексінгтоні (штат Кентуккі), слухав виступ президента по телебаченню з якимсь невиразним почуттям. Хоча він не мав визначеної думки про В’єтнам, однак віднедавна став думати, що слід би «з усім цим покінчити». Коли Розенблюм довідався про катастрофу «Літл Рока», дуже обурився й промовив до дружини: «Сподіваюся, що президент діятиме рішуче». А тепер, коли президент став діяти рішуче, Розенблюма пойняло якесь дивне почуття полегшення, гордості й страху. Його дружина Герда згорнулася в клубок біля нього на канапі, підігнувши під себе ноги, обличчя її було лагідне й знесилене. Вона скидалася на велику кішку, що дрімала біля каміна. Після виступу президента вона звела очі на свого чоловіка й так здивувалася, що він аж зблід. Ернст теж глипнув на неї, очі в нього порожевіли, й він стиха промовив роздратованим тоном: «І ось знову ми в багні».

* * *

Редакційна стаття, що з’явилася в «Известиях» у вівторок, 6 січня, була першим офіційним відгуком Радянського Союзу на промову президента Олберта Монро Сміта. Передусім автор зауважив, що матеріальні збитки й людські втрати, які сталися внаслідок загибелі «Літл Рока», не йдуть ні в яке порівняння з катастрофою в Пірл-Харборі, до чого вдається президент Сміт. У Пірл-Харборі американський флот стояв закотвиченим, в Тихому океані панував спокій, тоді як VII флот ось уже багато років вдається у Тонкінській затоці до нескінченних агресивних дій, спрямованих проти Північного В’єтнаму, нехтуючи міжнародним правом, без оголошення війни день і ніч бомбардує його територію. До речі, не доведено й те, що «Літл Рок» підірвали китайці чи в’єтнамці, адже ніхто з екіпажу не врятувався й не залишилося жодного уламка корабля, щоб зробити аналіз. Таким чином, можна подумати, що атомний снаряд, який знищив «Літл Рок», перебував на цьому ж кораблі й вибухнув внаслідок допущеної якоїсь помилки.

Насправді, з жалем констатували «Известия», складається враження, що державний департамент хоче використати справу з «Літл Роком» як привід до війни. Радянський уряд, додавали «Известия», застеріг США, які серйозні наслідки матиме для загального миру атомна агресія. Мілітаристські кола Вашінгтона, закінчував автор статті, не можуть сподіватися, що ми сидітимемо склавши рук» и, коли американські ракети спустошуватимуть міста й заводи країни, яка межує з СРСР.

Експерти з державного департаменту вже давно сперечалися про те, як поведеться СРСР у