Кобо Абе - Жінка в пісках

виразі раптом щось заблищало, і в тому світлі все раптом почало відчувати впевненість, ніби дістало підтвердження свого існування...) Здається, тим виразом ти щедро обдаровувала все — вікна, стіни, електричні лампи, балки — і тільки мене обминала. Хоча я вважав це природним і загалом ні на що не сподівався, проте не переставав думати: от було б добре, якби вдалося повернути твоє обличчя до себе!

— Може, поговоримо?

Але на звернутому до мене обличчі того виразу вже не було.

— Я сьогодні ходив у кіно.

Ти чекала наступних слів, заглядаючи у щілинки між бинтами з уміло прихованою настороженістю.

— Ні, не тому, що хотів подивитися фільм. Насправді я затужив за темрявою. Коли йдеш вулицею з таким обличчям, раптом починаєш відчувати на душі тягар, ніби робиш щось погане. Дивна річ — обличчя... Раніше я про нього не думав, та як утратив, здається, наче півсвіта в мене забрали...

— Який фільм показували?

— Не пригадую. Бо, видно, себе не тямив. Правду кажучи, мене зненацька охопила манія переслідування. І тоді, ніби рятуючись від дощу, я забіг до найближчого кінотеатру...

— Де той кінотеатр?

— Хіба не однаково? Мені була потрібна темрява.

Ти осудливо стиснула губи. Та очі сумовито примружила, ніби хотіла показати, що звинувачуєш не тільки мене. Я почав гірко каятися. Не треба було цього робити. Я ж збирався говорити зовсім про інше.

— ...Так-от, до речі, тоді я подумав: мабуть, варто іноді ходити в кіно. Там глядачі позичають обличчя в акторів і надягають на себе. Власне обличчя їм не потрібне. Кінотеатр — це місце, куди ходять, щоб за гроші на певний час виміняти собі обличчя.

— Справді, мабуть, таки варто іноді ходити в кіно.

— Звичайно. Хоч би тому, що там темно. Але, що це за фільм, якщо обличчя акторів не подобаються. Бо коли йдеш позичати їх і натягати на себе, а вони погано прилягають, то половина зацікавлення пропадає.

— А хіба нема фільмів без акторів? Наприклад, документальних...

— Це однаково. Припустімо, акторів там нема, але ж обличчя все-таки є. Навіть риби, навіть комахи мають свою фізіономію. Навіть стільці й столи можуть чимось подобатися чи не подобатись.

— Хотіла б я знати: невже є на світі люди, які ходять у кіно, нап’явши на себе риб’ячу морду?

Ти спробувала вивернутись, як метелик, відбувшись чимось схожим на жарт. Звісно, краще вже мовчати, ніж заводити розмову про риб’ячу морду.

— Ні, ти помиляєшся. Мова не про моє обличчя. В мене його давно нема, і говорити, що воно подобається чи не подобається, не доводиться. Ти — інша річ. Для тебе важливо, з якими акторами фільм ти хочеш подивитися.

— Та все одно я віддаю перевагу фільмам без акторів. Бо зараз і до трагедії, і до комедії начебто втратила охоту...

— Ах, навіщо ти постійно поступаєшся мені?

Мимохіть я сказав різко й, відчуваючи до себе огиду, скорчив під бинтами невидиму похмуру гримасу. Мабуть, тому, що в голову вдарило тепло, п’явки заворушились, а понівечене обличчя нестерпно запекло.

То не була мовчанка, яку можна подолати таким способом. Хоч би з чого ми починали, наша розмова завжди застрявала на одному. Мені не ставало духу далі говорити, і ти більше не розтуляла рота. Наша мовчанка не була порожнечею, що виникла після вичерпного обговорення теми, а сумним наслідком розмови, що розсипалася на дрібні шматочки.

Після того протягом кількох тижнів я рухався в цьому мовчанні чисто механічно, ніби користуючись позиченими суглобами. Та от одного дня я раптом помітив, що вітер грається ніжними зеленими паростками модрини за вікном, отже, настало літо. До речі, таким же раптовим було й моє рішення. Пам’ятаєш, це сталося того вечора, коли за вечерею я несподівано чомусь розкричався:

— Скажи, власне, чому ти ще живеш разом зі мною? — Знаючи, що ніякий крик не проб’є мовчання, я не міг дивитися тобі прямо в обличчя, а тому вп’явся очима в петельку кольору зів’ялого листя біля маленького зеленого гудзичка на грудях. Але я не хотів здаватись і не переставав кричати: — Відповідай негайно! Чому не розлучаєшся зі мною? Гадаю, ясність нам обом зараз піде на користь. Живеш за інерцією? Кажи, не соромся. Адже не варто силувати себе до того, в чому не переконана...

Коли, наговоривши зайвого, я зачинився в кабінеті, то був у жалюгідному стані — як паперовий змій, що потрапив під дощ. Чи, власне, є якийсь зв’язок між мною — людиною, що зчинила несамовиту бучу з приводу такої дрібниці, як обличчя, і мною — начальником лабораторії з місячною платнею дев’яносто сім тисяч ієн? Чим більше я над цим роздумував, тим швидше перетворювався у паперового змія, від якого нарешті залишилася тільки дерев’яна рамка, бо папір розповзся...

Як тільки це сталось, я опам’ятавсь і зрозумів, що грубі слова, кинуті тобі в обличчя, насправді мали бути спрямовані проти мене. Так, ми одружені ось уже вісім років. Вісім років — час немалий. Принаймні достатній для того, щоб навчитися відповідати одне за одного, яка страва кому подобається, а яка — ні. Якщо ми можемо заступити одне одного у гастрономічних уподобаннях, то чому б не робити цього, коли мова йде про обличчя? Отже, не було потреби вишукувати в нашому мовчанні тему для розмови.

Я почав гарячково порпатися в пам’яті. Напевне, десь мав бути документ, у якому ти