Тетяна Ковтун - Не повертайся спиною до звіра

Кросівки на босу ногу, відсутність макіяжу, поганий настрій напоказ — усе те, чого Жанна ніколи собі не дозволяла раніше, тепер стало для неї звичним. Збігав другий місяць її лікування в Євпаторії після травми на знімальному майданчику. Фантастичний фільм про королеву тролів, попри пустий сюжет, вимагав постійного напруження. Режисер поставився до акторки з браконьєрством митця. Якось навіть примусив пригадати смерть рідного дідуся, щоби підсилити сцену загибелі короля. Коли знімали епізод з перегонами, в одному з нескінченних дублів Жанна впала з коня. Те, що відбувалося потім, нагадувало лихий сон: «швидка», голі стіни палати, операція і невідомість. Мальона опинилась у кримському санаторії, хвалити Бога, не в інвалідному візку. Батько весь час був поруч, навіть його дружина на якийсь час приховала за маскою співчуття свою неприязнь. Лікування нарешті дало якісь результати. Словом, обійшлося.

Принаймні такий вигляд це мало зовні. Але в душі молодої жінки щось ніби обламалося. Хвороба спіймала Жанну в страшнішу за фізичний біль пастку; тіло видужало, а душа — ні. Вона вже мала квиток до Москви; курортний сезон закінчувався, а їхати не хотілося. Жанна шукала приводу, щоб залишитись, хоча й не була впевнена, що саме від цього залежить остаточне зцілення її душі. Від думки, що там, на Черьомушках, її зустріне глузливий, гострий погляд старшого лейтенанта Генштабу Микити Шихова, Жанні ставало зле. Чоловік від самого початку іронічно ставився до її творчих амбіцій. А його хамські коментарі українських політичних подій взагалі бісили Жанну, достатньо стриману в розмовах. Терпіти ці кпини могла хіба що тільки Мальона із своїм меланхолійним характером і охололим чуттям родини. Однак і Жаннине алебастрове личко іноді вкривалося червоними плямами. Російський офіцер перед усіма знайомими насміхався з українського Чорноморського флоту й крутив біля скроні, розповідаючи про директиви, які надходили з Києва. Жінку фізично і морально виснажило надто тривале лікування, а Микита ніби дражнився, називаючи це в тих самих дружніх розмовах «запаленням хитрості», та телефоном вимагав якомога швидкого повернення дружини додому.

Але останнім часом Жанна думала тільки про втрачену можливість зніматися в кіно. Режисер не продовжив контракту — не міг так довго чекати. Тепер на знімальному майданчику працювала інша виконавиця головної ролі. Але чи не найбільше пригнічувало Жанну побоювання втратити головне, за чим приїхала до російської столиці, — можливість виступати на естраді. Якби вона одужала раніше й хоча б тиждень тому стала до роботи, то змогла б розпочати власне концертне турне. Але через уперте небажання розмовляти з будь-ким із московських друзів Мальона поставила під сумнів власне повернення до колишнього життя, насамперед гастрольну діяльність. Серафим Фріч їй цього не пробачив — і припинив фінансування музичного проекту.

Вона себе втішала такою думкою: якщо одна особа в місті не рада тебе бачити, це ще не означає, що ти не прийнята містом у цілому. Костя Лебедєв слугував їй за підтвердження. Він завжди — «її людина в Москві». Але колишній бас-гітарист слабував на алкоголізм і нидів, радіючи випадковому заробітку. Досить проблемним джерелом для існування Костянтина була мамина пенсія. Свого часу Жанна допомагала йому. Тепер і сама опинилася майже в такому самому становищі, і мачуха-генеральша не втрачала ані найменшої нагоди, щоб підкреслити це бодай словом чи поглядом.

Душевний біль врешті-решт перетворився на фізичний — у ділянці сонячного сплетення. Під ногами хрумкала галька, деінде жовтіли й рожевіли дрібні мушлі. Зненацька над головою Жанни шугонула вгору сполохана зграйка голубів. Погодувати їх було нічим. Жінка пришвидшила крок. Однак птахи кружляли низько над головою, тіні від крил миготіли в очах. Мальона затулила обличчя руками й побігла до гаю. Гамірна зграя залишилася позаду. А думки й далі роїлися в стомленому мозку. Отже, вона мала квиток на ранковий потяг. Якби сталося щось неймовірне й зробило неможливим завтрашній від’їзд до Москви… Як у дитинстві, вона міцно заплющила очі й пошепки попросила: «Хай станеться диво!» Не помітила, як під кросівкою хрупнула гілочка, Жанна заточилася, змахнула руками і впала на пеньок. Потерла забите коліно. Озирнулася — навколо обгорілі дерева. «Дивно, — подумала Мальона. — Адже тут, здається, мали рости релікти…»

Пожежа, очевидно, вирувала тут зовсім недавно. У повітрі ще тримався присмак гару. Не відразу вдалося знайти стежку з гаю. Жанна полегшено зітхнула. Звіддаля помітила, що поміж дерев котиться інвалідний візок. Наздогнала й запитала в молодого чоловіка на візку:

— Як звідси повернутися до цивілізації?

— Це дивлячись, що ви маєте на увазі, — охоче відгукнувся молодик.

Його відкриті карі очі дивилися так спокійно та приязно, ніби він і не заслуговував на жалощі, а здатен був сам кого завгодно пожаліти.

— Хоча б якийсь санаторій чи пансіонат, — розгублено пробурмотіла Жанна.

– Ідіть за мною, я саме туди й прямую.

Молодик добре справлявся зі своїм візком. Під новою червоною футболкою грали міцні м’язи.

— А ви тут живете чи відпочиваєте? — поцікавилася Мальона.

— Лікуюсь. Санаторна путівка закінчилася, тепер винайняв кімнату.

«Ситуація схожа на мою», — подумала Жанна.

— Може, ви тоді щось знаєте про цю пожежу? — і вона вказала на вигорілий гай.

— Звична історія. Якийсь депутат — здається, Крамар його прізвище — так розчищає місце для будівництва готелю.

— Але ж палити реліктові дерева…

— А що їм закон? Береги Криму забудовується швидше, ніж суди виносять рішення.

Мальона з повагою подивилася на цього обізнаного молодика.

— Гадаю, ви не кримчанин…

— Киянин.

Раптом вони зупинилися. Даремно парубок намагався заїхати на тротуар. Жінка схилилася до візка й допомогла зіпхнути його з місця.

— Дякую, — посміхнувся хлопець. — Ще місяць тому такого зі мною не сталося б.

Він розповів, що донедавна був досить відомим плавцем. Фортуна йому зрадила під час тренування. Невдало стрибнув, пошкодив хребет.