Тамара Крюкова - Гордівниця Злата

class="book">— І це буде твоїм кінцем, дурний хлопчисько. Кубок же не простий, а чарівний. Він дасть силу справжньому королевичу й викриє самозванця. Варто тобі зробити з нього хоча б ковток, і, може статися, ти знову обернешся на Агнесу, але вже не таку молоду й гарненьку, як на портреті.

При цих словах Гордій сполотнів. Отже, все-таки доведеться відмовитися від корони? Невже немає виходу? Але стара відверто давала зрозуміти, що вона на його боці.

— Ти допоможеш мені? — запитав він.

— Аякже! Не сумнівайся, — відповіла Віщунка.

З підтримкою старої Гордій відчув себе впевненіше. Його не лякало, що вона відьма. «Головне — сісти на трон, а там буде видно», — вирішив він, а вголос запропонував:

— Може, підсипати Глібові в кубок отрути?

Віщунка зайшлася сухим дрібним сміхом, наче курка, яка похлинулася.

— А ти не змінився! Ти, як і колись, вважаєш отруту ліками від усіх бід. Але не все так просто. Не забувай, що ти — лише копія принца. Поки існує кубок, ти житимеш у страху викриття. З чарівними речами не жартують.

— Тоді мені треба викрасти кубок! — випалив Гордій.

— Отож, нарешті здогадався. Цим ми й займемося. Залишається тільки підбити твого братика зробити це.

— Гліба?! Навіщо?

— Дозволь все зробити мені. Від тебе вимагається тільки влаштувати наше побачення. Відьма не може з’явитися до людини без запрошення. Треба, щоб він сам до мене прийшов, і в цьому ти повинен мені допомогти.

Гордій повеселішав. Мрія про владу знову знаходила реальність. Вислухавши напучення Віщунки, він згідно кивнув:

— Я зроблю, як ти кажеш.

— От і добре. Якщо так, у мене для тебе подаруночок.

Віщунка покопалася в потертому ридикюлі й дістала медальйон з червоного золота.

У центрі його була вигравіювана змія, а по краях — незрозумілі кабалістичні знаки.

— Коли-небудь цей амулет дасть тобі таку владу, про яку ти й не мріяв. А поки він послужить сполучною ниткою між нами. А тепер іди. Ти повернешся до палацу увінчаний славою та вперше відчуєш її солодкий смак.

Коли кінь Гордія прискакав без сідока, король не на жарт стурбувався. Він прикликав на смерть переляканого єгеря, але виявилося, що той уже давно безуспішно шукає хлопчика. Переполошені мисливці роз’їхалися в різні кінці на пошуки принца. Гончих собак направили по сліду. Ліс наповнився тупотом копит і перегуками. Король був у розпачі. Він картав себе за те, що взяв сина на полювання, адже той був ще зовсім дитиною.

Раптом здалеку донісся голос Гордія. Король пришпорив коня і, не звертаючи уваги на зарості, просто по бездоріжжю поскакав на оклик. Придворні прямували за ним. Незабаром вершники вискочили на галявину й побачили принца. Спішившись, король кинувся до сина й міцно обійняв його.

— Як ти опинився тут? Що сталося? — запитав він, усе ще не в змозі отямитися від пережитого хвилювання.

— Я підстрелив лань, а коли спішився, щоб її оглянути, мій кінь несподівано поскакав геть, і я вирішив почекати тут, поки ви мене знайдете. Не міг же я кинути свій перший трофей.

Тільки тепер усі зі здивуванням помітили тушу, яка лежала неподалік. Підстрелити лань під час першого полювання пугачем замість мисливської рушниці, та ще й одному, було неймовірним везінням. Усі були так здивовані, що нікому й на думку не спало, чому добре вимуштруваний кінь раптом залишив хазяїна. Усі раділи, що хлопчик знайшовся.

— Я пишаюся тобою. У мене росте гідна зміна, — похвалив сина король.

— Сподіваюся, я не розчарую тебе, батьку, — багатозначно посміхнувся Гордій.

Розділ 8
Угода

У палаці тільки й говорили, що про небувалий успіх Гордія на полюванні. Чим більше король пишався одним сином, тим нетерпиміше ставився до другого. Він не міг зрозуміти небажання Гліба помиритися з братом і вважав це упертістю через заздрість. Весь час Гліб мовчки переносив образу. Він із радістю потішив би батька, але не міг пробачити Гордію загибелі Краги. Гордій упивався славою, і нікому не спадало на думку, що він люто заздрить Глібові, єдиному законному синові короля, і саме тому не упускає можливості принизити брата.

— Ти, слабак, навіть мишу не підстрелиш. Зізнайся, що тобі не дає спокою мій успіх, — єхидував Гордій.

— Анітрохи.

Гліб не кривив душею. Його не приваблювала мисливська слава. І він не зміг би вистрелити в лань. Може, Гордій правий, називаючи його слабаком, зате лань була б жива.

— Брешеш, ти заздриш мені. Інакше не ходив би увесь час з пісною міною, — наполягав Гордій.

— Відчепись, — огризнувся Гліб і побіг геть.

Сховавшись у кущах у зимовому саду, він думав про те, як пояснити батькові, що його мучить не заздрість,