Олег Федорович Чорногуз - «Аристократ» із Вапнярки

мовляв, не той, за кого себе видає. І він його все одно любить, як рідного сина, і хоче йому зробити маленький презент, як він казав, з твердим наголосом на першому «е»

— Ви мені на ніч залишіть піджак, — казав Чудловський, — у вас трохи рукави обтріпалися. Тезя підлатає.

Це Сідалковському не зовсім сподобалося, але в принципі він не заперечував, хоч ніяких «обтріпаних» рукавів у себе не помічав. Спати він залишився в генерала… Відчував, як він казав, шостим чуттям, що тут щось не так, що ця вечірня загадковість на ранок мала прояснитися. І не помилився.

Прокинувся Сідалковський від скрипу дверей. На порозі у домашніх пантофлях, з піджаком у руках стояв Чудловський. Він таємниче наблизився до стільця, повісив на його спинку піджак, і помітивши, що Сідалковський розплющив очі, сказав пошепки:

— Прийдете додому, розпорете плече і виймете те, що я вам туди зашив. Це мій презент…

Сідалковський з нетерпінням повертався до Києва. Йому весь час здавалося, що сьогодні електричка не їде, а повзе, а отой незрозумілий предмет муляє йому плече і ятрить своєю загадковістю душу. «Що ж там? Що ж там? Що ж там?» — вистукували на стиках колеса електрички.

— Чорті й що, — вилаявся, як завжди, Сідалковський, найняв на вокзалі таксі і помчав щодуху до себе.

Знявши піджак, він вивернув його і почав обмацувати плечики. Справді, під одним із них було зашите щось кругле, схоже на ґудзик. Сідалковський горів від нетерпіння. Похапцем розпоров ватну подушечку — і раптом з неї на підлогу впала золота царська монета.

— Для повного щастя я ще не мав тільки золота, — Сідалковський підняв монету і, не знаючи, що з нею робити далі, двічі підкинув на долоні.

У двері постукали. «Кого там несе так рано?» — подумав він і пішов відчиняти.

На порозі стояла Ія. Вона, очевидно, щойно вийшла з перукарні і хотіла показатися Сідалковському в усій своїй ранковій красі й звабливості. Ія пахла парфумами, весною і далекими спогадами про справжнє кохання. Але Сідалковський думав про своє — Ія сьогодні його не інтригувала. Він порожніми очима дивився на її напудрене обличчя, зачіску, схожу на соломотряс, з якого можна було зробити дві величезні перуки для Бубона і одну для його дружини.

— У тебе що, перегорів електродзвінок? — запитала вона, щоб хоч як-небудь порушити цю гнітючу мовчанку.

Сідалковський підійшов до вмикача, увімкнув його: світла й справді не було.

— Тобі подобається моя сукня? — крутнулася Ія перед ним, демонструючи свої жіночі принади, які були чітко підкреслені новим платтям, що щільно облягало її форми. Сукня, як і піджак Сідалковського, переливалася такими пекучо-срібними блискітками, що Євграф аж примружився і негайно вхопив чорні окуляри.

— Оце сукня, — промовив він, награно обіймаючи її за плечі. — Одних блискіток на всю мою люстру вистачило б.

Ія щасливо посміхалася.

— А що ви скажете на це? — не втримався Сідалковський і підкинув на руках золоту монету.

— На зуби? — прозаїчно спитала Ія і цим самим зачепила Сідалковського за найболючіше.

Він глянув їй у вічі, як у вітрину магазину, і сам собі сказав: «На вітрині одне, а під прилавком інше».

— Сідалковський, нам треба поговорити, — це прозвучало холодно і застережливо.

Сідалковський не любив такого крижаного тону.

— Тільки не зараз. На мене чекають подвиги і «Фіндіпош».

Розпрощалися теж холодно. Сідалковський спіймав себе на тому, що дивиться на Ію, як на давно знайому кінокартину, в якій несподівано замість очікуваної героїні з'являється інша і, відтіснивши Ію назад, постає перед ним крупним планом. «Єва, — здогадався Євграф. — Це Єва!» Обійнявши для годиться Ію за плечі, тихо сказав:

— Не сердься. До вечора…

І ось зараз він у своєму кабінеті. Стоїть, красиво схрестивши руки на грудях, і дивиться кудись за обрій. Потім рішуче підійшов до телефону і набрав номер.

— Це ви, супергеній? — запитав він Грака. — Чи не могли б ви прикрасити своєю присутністю мій кабінет?

— Щось важливе?

— В основному для вас. Щоб ви не мучилися, поки перетинатиме коридор, коротко скажу: я на шляху до вашого Клондайка. Перша жар-птиця… Ви міцно тримаєтесь за стілець?.. Так от, повторюю: перша жар-птиця у мене в руках.

Грак кинув трубку і через секунду вже був у кабінеті Сідалковського. Тримався він незалежно, пихато, нахабнувато посміхався, ніби питаючи: «Ну?» Сідалковський зверхньо глянув на нього і сказав:

— Дивлюсь на вас, Грак, і в мене складається враження, що те золото, яке ви шукаєте в садибі Чудловського, уже у вас.

Сідалковський одразу хотів збити з нього пиху. Він не міг терпіти людей, які ще вчора плазували перед тобою на колінах, а сьогодні тримаються зверхньо й дивляться на тебе так, ніби ти позичив у них гроші і забув віддати. Слова про золото подіяли на Грака, як холодна вода за шию замість теплої.

— Сідайте, Грак. І раджу присунути стільця ближче. Розмова буде тет-а-тет і в основному перейде на шепіт. Як у льоху. Ви ще тієї розмови не забули?

Грак насторожився, його «мідасові вуха» видовжилися, і він став нагадувати кажана під час польоту. Він умів розбиратися у відтінках голосів, як Сідалковський в людях. Грак повинен розкритися. «Боягузи, як і їжаки, розкриваються в ту мить, коли їх сприскують доброю пригорщею води», — Сідалковський засунув два пальці у маленьку кишеньку, намацуючи монету, і глянув на Грака. Той трохи змінився на обличчі й тепер сидів тихо і насторожено, ніби перед стрибком через Цербера в перший день сватання у садибі Філарета Карловича

— Ви таки, Грак, припините своє існування, як і ваш попередник, Наполеон, на Лені.

— Я тобі вже казав, доктор, на Єлені, — безцеремонно поправив його Грак.

— Не перебивайте, Грак. Настане той день, коли історію вашого життя писатимуть слідчі, я ж писатиму їм характеристики на вас. Ви благатимете в мене їх рожевеньких, як янголи. Я ж…

— А в чому, власне, справа, козаче? — перебив Грак.

— Справа в золоті, яке ви шукаєте. Ви примітив, Грак. Ви не вмієте орієнтуватися ні в часі, ні в просторі.

— Та в чому справа? — занервував Грак.

— А ось у цьому, — Сідалковський поклав перед ним золоту монету вартістю десять копійок.

Грак закліпав очима і так розгубився, що почав ковтати повітря, як окунець на крижині.

— Ви примітив, Грак. Якщо ви не хочете стуку в двері, тримайте совість у чистоті…

— Але ти ж мені радив викинути її на смітник. Ти ж сам казав, що совість — то моє прокляте минуле…

— Не всю, Грак. Дещо ж треба залишити й нащадкам. Чи у вас уже нема