Френсіс Скотт Фіцджеральд - Ніч лагідна

отак зразу, не подумавши, — сказав Франц. — Заждіть, поки я поговорю по телефону з Діком.

— Але ж я не встигну тоді на місцевий поїзд, — з а протестувала Ніколь. — І спізнюся на цюріхський, що відходить о третій! Якщо мій батько при смерті, я мушу... — Вона урвала фразу, не наважуючись висловити те, що думала. — Я повинна їхати. І мені треба бігти, інакше я спізнюся. — Вона й справді вже бігла туди, де стояли пласкі вагончики і паровоз, пахкаючи, увінчував клубами пари голий схил. Біжучи, вона озирнулася й крикнула через члече: — Якщо будете говорити з Діком, скажіть — я виїхала!

...Дік сидів у себе й читав «Нью-Йорк геральд», коли до номера вбігла схожа на ластівку черниця — і водночас задзвонив телефон.

— Умер? — з надією в голосі спитав Дік.

— Monsieur, il est parti — він зник!

— Comment? (Як це? - фран.)

— Il est parti — і камердинер його зник, і всі речі.

Це було неймовірно. Щоб людина в такому стані вста­ла й пішла! Він узяв телефонну трубку; дзвонив Франц.

— Нащо ж ви сказали Ніколь! — обурився Дік.

— На жаль, це Кете виявила таку нерозважливість. — Передусім винен, звичайно, я. Жінкам ніколи не можна розповідати щось передчасно. Ну гаразд, я зустріну її на вокзалі... Послухайте, Франце, сталася неймовірна річ — старий раптом устав і пішов...

—  Під що? Я не зрозумів вас.

—  Не — під що, а пішов. Я кажу, старий Уоррен пішов.

—  А що ж тут такого?

—  Він був у стані тяжкого колапсу... помирав, розумієте? І раптом устав і подався геть... Напевне — назад, до Чікаго... Не знаю, до мене прибігла його доглядальниця... не знаю, Франце, я сам оце щойно почув про це... подзвоніть мені пізніше.

Майже дві години Дік витратив на те, щоб з’ясувати обставини втечі Уоррена. Скориставшись з тих кільканадцяти хвилин, коли денна доглядальниця пішла, а нічна ще не з’явилася, хворий зійшов до бару, де квапливо проковтнув чотири порції віскі, розрахувався за готель тисячодоларовим банкнотом, звелівши решту переказати поштою, і відбув — слід гадати, до Америки. В останню хвилину Дік і Данже помчали на вокзал, сподіваючись наздогнати його там, але призвело це тільки до того, що Дік розминувся з Ніколь. Він зустрів її вже у вестибюлі готелю — вона мала втомлений вигляд, і в Діка тривожно тьохнуло серце, коли він побачив її стулені в тонку лінію уста.

— Як батько? — спитала вона.

— Набагато краще. Видно, він мав ще добрячий запас життєвих сил. — Дік повагався, зважуючи можливий ефект новини. — Уявляєш собі: він устав і поїхав геть!

Йому хотілося випити — за всією цією біганиною він не встиг пообідати. Він повів приголомшену Ніколь до бару, замовив коктейль і пиво, і коли вони вмостилися в шкіряних кріслах, продовжив розповідь:

— його лікар, напевно, помилився з прогнозом або взагалі поставив не той діагноз. Не знаю, я ще не мав навіть часу все як слід обміркувати.

— Отже, він поїхав?

— Так, вечірнім поїздом на Париж.

Вони помовчали. Від Ніколь віяло глибокою трагічною байдужістю.

— Тут спрацював інстинкт, — сказав нарешті Дік.-— Він справді був майже при смерті, але зусиллям волі йому пощастило відновити ритм діяльності організму — зрештою, він не перший встав зі смертної постелі. Це як старий годинник: струснеш його, і він за звичкою знов починає йти. Отак і твій батько...

— Не треба, — сказала вона.

— Головною його рушійною силою завжди був страх, — провадив Дік далі. — Він злякався, й це додало йому сили. Напевно, він доживе до дев’яноста років.

— Будь ласка, не треба, — сказала вона. — Будь ласка, я не можу більше слухати.

— Як хочеш. До речі, цей юний негідник, заради якого я приїхав сюди, зовсім безнадійний. Завтра вранці ми можемо вертатися додому.

— Не розумію, навіщо — навіщо все це тобі потрібно, — вихопилося в неї.

— Не розумієш? Іноді я й сам не розумію.

Вона поклала долоню на його руку.

— Вибач, Діку, я сказала, не подумавши.

Хтось приніс до бару патефон, і вони посиділи й по­мовчали під звуки «Весілля мальованої ляльки».

 III

Через кілька днів Дік уранці зайшов по листи до канцелярії, і увагу його привернула незвична метушня за вікном. Хворий Ван-Кон Морріс від’їздив із клініки. Його батьки, австралійці, сердито кидали валізи у великий лімузин, а поряд стояв доктор Ладіслау й безпорадно розводив руками у відповідь на гнівну жестикуляцію Морріса-старшого. Сам Ван-Кон спостерігав цю сцену з кривою глузливою посмішкою. Вийшовши з канцелярії, доктор Дайвер запитав:

— Чим пояснити такий поспіх, містере Морріс?

Побачивши Діка, містер Морріс аж підскочив — його бурякове обличчя й великі карти його костюма наче погасли, а потім спалахнули, немов їх вимкнули й увімкнули знову. Він рушив на Діка, неначе збираючись ударити його.

— Поспіх?! Та нам давно вже треба було б виїхати звідси, і не тільки нам, — почав він і зупинився, щоб звести дух. — Давно вже треба було б, докторе Дайвер. Давно.

— Може, зайдемо до мого кабінету? — запропонував Дік.

— Ні, дякую! Ми й тут можемо поговорити! Я й тут можу вам сказати, що не бажаю більше мати справи ні з вами, ні з вашим закладом. — Він посварився на Діка пальцем. — Я оцьому лікареві так і сказав. Ми тільки даремно витратили гроші й час.

Доктор Ладіслау лише здригнувся на знак слабкого протесту. Дік ніколи не відчував до Ладіслау особливої приязні. Спромігшись відвести розлюченого австралійця на стежку, що вела до адміністративного корпусу, він знову запропонував йому зайти до кабінету, але той похитав головою.

— Все це через вас, докторе Дайвер, саме через вас. Я звернувся до доктора Ладіслау, бо вас ніде не могли знайти, а доктор Грегоровіус повернеться тільки надвечір, а я чекати не маю наміру. Ні, сер! Я і хвилини тут більше не затримаюся після того, що почув від свого сина.

Він грізно підступив до Діка, і той вивільнив руки на випадок, якщо треба буде зустріти його кулаком.

— Мій син лікується тут від алкоголізму, ми приходимо до нього, і що ж він нам каже? Що від вас тхне горілкою! Горілкою! — Він гучно потяг носом, принюхуючись, але нічого, видно, не вчув. — І