Микола Петрович Трублаїні - Глибинний шлях

успіх всієї операції залежить від того, як розгортатимуться події протягом найближчих днів. Якщо Червоній Армії пощастить протягом двох-трьох днів довести кількість своєї живої сили та техніки до кількості сил союзних держав, то, кинувши більшу частину своїх сил проти наступаючих на одному фронті, червоні зможуть добути вирішальну перемогу спершу на цьому фронті, а потім перекинути свої сили на другий. На щастя, між західним і східним фронтами колосальна відстань. Правда, підземний шлях між Заходом і Сходом уже закінчений, та навряд чи матиме це в війні вирішальне значення. Не так просто одним тунелем перекинути мільйонну армію на відстань понад вісім тисяч кілометрів. Отже, виходячи з усього наведеного, ймовірніше, що червоні з мобілізацією вчасно не впораються і, відбивши перший напад, не матимуть сил для швидкого контрнаступу. Тимчасом і на Заході і на Сході в захоплених прикордонних районах наступаючі створюватимуть потужні укріплення. Фортеці ростуть під землею. І це свідчить, що війна буде затяжна. Це-війна на виснаження».

Агентство це явно симпатизувало тим, хто напав на нашу країну.

Інше агентство передавало таке повідомлення:

«Зведення на четверту годину ранку.

Згідно з повідомленнями штабів антикомуністичної коаліції, становище на фронтах малюється в такому вигляді:

Схід. Наступ відбувається повільно, але є певні успіхи. Встановлено, що резервна армія червоних чисельністю до мільйона участі в боях ще не бере. Є підстави гадати, що її терміново перекидають на захід. З боку червоних особливо уперто обороняється 56-й корпус, а зокрема сто шістдесята дивізія. Після перших боїв частини корпусу навіть просунулися вперед.

Захід. Швидкий в першу годину наступ затримується через жорстокий опір, що його чинять прикордонні частини. Особливо запеклі бої тривають на 55-й паралелі. В південній частині цього фронту — затишшя. Є відомості, що там скупчуються великі сили червоних. За даними розвідки, там ждуть прибуття 56-го корпусу. Над фронтом весь час ідуть повітряні бої без помітних успіхів з того чи іншого боку».

До свого зведення агентство додавало таку примітку:

«Повідомлення про той же самий корпус з обох фронтів, віддалених один від одного мало не на десять тисяч кілометрів, свідчить про неточність інформації, яка є в розпорядженні штабів».

Тільки-но я це прочитав, як секретар запросив мене до кабінету Черняка.

І от я опинився перед своїм недавнім редактором… В першу мить мене охопив подив, коли я побачив Антона Павловича у військовому вбранні і з суворим начальницьким виразом на обличчі. У нього навіть виправка з’явилась. Та тільки секретар вийшов з кабінету, як мій начальник знову став звичайним Антоном Павловичем.

— Отже, товаришу Кайдаш, — сказав він, — ви прикомандировані до нашого відділу, і, таким чином, ми знов разом. Хто про вас подбав, ви, очевидно, розумієте…

Я посміхнувся й відповів, що дуже цьому радий. Антон Павлович почав розповідати, як сам тут опинився, та про те, що він уже знав.

Війна хоч і почалась раптово, та цілковито несподіваною для нашого командування вона не була. Хоч і було чимало таких, що перестали вірити в можливість війни, гадаючи, що ніхто не посміє напасти на таку могутню державу, як Радянський Союз, командування передбачало цю можливість і зуміло гідно відповісти на перші удари. Тієї ночі на ноги були поставлені всі наші озброєні сили, а тепер провадиться загальна мобілізація, яка в багато разів збільшить нашу міць. Щоправда, ворожим державам пощастило відмобілізуватися раніш, і це дало їм змогу одержати перші успіхи. Та ці успіхи — тимчасові. Найближчими днями на фронтах з’являться нові формування Червоної Армії.

Тієї самої ночі редактор журналу «Зоря» дістав призначення на помічника відділу преси. В тому відділі зосереджувалися відомості, що їх передавали газетам та телеграфним агентствам.

Тарас Чуть дуже хотів поступити до Червоної Армії добровольцем. Він з’явився на призовний пункт, але там йому відмовили, як неповнолітньому. Тоді він розшукав Черняка, і той узяв його до себе секретарем.

Розповівши про всі ці новини, Антон Павлович почав докоряти мені:

— Як же це ти, побувавши в такому цікавому бою, що його провів наш друг Шелемеха, обмежився лише коротенькою інформацією. Який же ти після цього газетяр?.. А потім кудись зник. Довелось розшукувати полковника Шелемеху, щоб довідатися про твоє засекречене місцеперебування… Негаразд, товаришу кореспондент.

Я розповів Чернякові про свою поїздку до Соснового, про стан Ліди й про небезпечну операцію. Антон Павлович, вислухавши мене, сумно похитав головою. Він не міг байдуже ставитися до долі Ліди.

Але цій розмові ми не могли віддати багато часу. Ми перейшли до основного.

Мій начальник насамперед поінформував мене про становище на фронтах. Це було конче потрібно, перше ніж перейти до тих доручень, які він збирався дати мені.

За словами Черняка, стан на фронтах складався явно на нашу користь, хоч вороги й просунулись на протязі першої доби на обох фронтах. Тепер розгортався сильний бій на центральній частині Західного фронту. Зараз зі Сходу на Захід перекидаються військові з’єднання. За допомогою Глибинного шляху це відбувається з колосальною швидкістю.

— Найближчим часом ми зможемо опублікувати в пресі деякі відомості про стратегічне значення Глибинного шляху, — говорив Антон Павлович. — Отже, ви повинні проїхати підземним шляхом, глянути на нього оком кореспондента і підготувати матеріал для наших газет.

— Я хотів би побувати на фронті.

— Встигнете. Глибинний шлях багато часу у вас не забере. А трохи згодом я планую вам поїздку на Західний фронт.

— Коли я мушу вирушати в подорож?

— Сьогодні ж. їдьте з зупинкою на Найглибшій. До речі, на цій станції побачите нашого старого, Аркадія Михайловича… Сьогодні ж.

— Єсть, товаришу начальник, сьогодні виїжджати, — відповів я по-військовому, чим викликав у Черняка усмішку задоволення.

Прощаючись з Антоном Павловичем, я згадав, що Макаренко сьогодні збирався виїздити до Іркутська. Це був би для мене найкращий попутник, і тому, не гаючи часу, я подзвонив в Московське управління Глибинного шляху, де іі знайшов Ярослава.

Довідавшись про моє бажання їхати разом з ним, Макаренко обіцяв дістати мені квиток у вагон 17, в якому він уже має місце. Ми умовились зустрітися на вокзалі в Пушкіно. Після цього я заходився готуватися до подорожі. Треба було також написати листа Станіславу Шелемесі. Полковник, як повідомив мене Черняк, уже браз активну участь в повітряних операціях на Західному фронті.

Столиця жила бурхливим життям, на кожному кроці відчувався темп воєнного часу. На вулицях поменшало таксі, але збільшилась метушня. На всіх вікнах були наклеєні паперові стрічки. Над містом проносились патрульні загони літаків-винищувачів. Гучномовці сповіщали про новини на фронтах. Трамваї і автобуси були переповнені військовими, з