Мирко Пашок - Карнавал у Марокко

в Марракещі повернув їй штани, які вона йому подарувала. Тепер він любив її набагато дужче, ніж тоді, в Каса. Якщо підставка не знайдеться, він зможе поїхати до Марракеша. Що більше вія думав про це, то палкіше прагнув, щоб той день швидше настав. Зрозумівши, що він сьогодні вже не засне, Ота взяв детектив і почав читати.

Раптом хтось тихенько постукав у двері. Так тихенько, як колись стукала пані Кліке.

— Хто там?

— Я, пане, Мустафа.

Ота відчинив двері, Мустафа увійшов, радісно всміхаючись.

— Вибачте, пане, але я весь час думав про цю штуковину. Я бачив її! Я пригадав. Вона в кімнаті Ісмет-бея. Він упирає в неї черевик, коли роззувається.

— Звідки ти це знаєш?

— Знаю, пане. Я бачив її, коли якось приніс йому каву. Він отак роззувався. — Мустафа впер каблук свого капця об ніс другого, і капець спав з ноги.

Ота побачив пальці Мустафиної ноги, розчепірені на всі боки, як віяло… й мимохіть згадав Ісмаїла, Юсуфа, Мухаммеда, Ахмеда й Ганеша, усіх тих, що сиділи тоді довкола багаття в дворі Мусси в Каса, пекли рибу й частували нею його. «А потім Ганеш мене зрадив, а Ісмаїл замкнув до пацюків, і я трохи не збожеволів із страху, — подумав Ота. — Але тепер я бачу, що був дурнем, бо Ісмаїл мав добрі наміри — хотів мене врятувати. І врятував би. Та вранці я втік, навіть не подякувавши йому, невдячний нікчема. Пацюки не з'їли б мене, а от поліцейські — ті могли б зжерти».

— Боже, боже, Мустафо… — зітхнув він. Минула ціла хвилина, поки він із Каса повернувся сюди й знову змусив себе думати про машину. — Гаразд, Мустафо. Йди спокійно спати, ти наймудріший араб, якого я тільки знаю. І я радий, бо ти до певної міри мій учень. — Але він не знав, як по-арабському буде «учень», і вжив слово «таліб», що означає «той, хто вивчає коран». Мустафа засміявся, підняв руки до неба й побіг, вигукуючи: «Аллах кадр! Аллах великий! Я таліб! Аллах могутній! Аллах кулішей!»

«Так, Мустафа молодець, — подумав Ота. — А Ісмет-бей негідник. Цікаво, що скаже на це Сі Омар?»

7

Сі Омар сидів за столом, водячи очима й крутячи на пальці перстень, бідкався, що з Ісметом йому дедалі важче ладнати. Одно слово, турок. «Ідіть, Базілю, тільки не дратуйте його, не докоряйте. Він дуже нещасний, і єдине, що тримає його ще на світі, то це моя гуманність».

Керуючись цим наказом, Ота легенько постукав в Ісметові двері, проте турок не відчинив: «Забирайся до дідька, клятий румі! Це моя кімната, і ніяких деталей тут немає!»

Становище здавалося безнадійним. Але раптом з'явився Мустафа. Він підійшов до Оти навшпиньках, потяг його за полу в куток і, прошепотівши, що тут треба діяти інакше, на хвилину щез. А коли повернувся, то ніс на карбованій таці паруючу джезву[50] й запітнілу склянку. Обережно постукав у двері.

— Це я, Мустафа, пане Ісмет-бей. Я приніс вам каву й воду з льодом, як ви любите.

Ісмет-бей щось промимрив і забрязкотів у замку ключем. Тієї ж миті Ота просунув у двері ногу й штовхнув цю ляльку-Ісмета на ліжко. Оті й справді здалося, що це не живе тіло, а якась річ, зовсім порожня або набита пір'ям і зшита в подобі людини, таке воно було легеньке й безпорадне. Тепер це тіло лежало на зім'ятій ковдрі, плакало й вимахувало кулачками, наче немовля.

— Ах, пане, — сказав Мустафа, все ще тримаючи в руках тацю, — треба було почекати, я б виманив його в коридор. Сі Омар буде сердитись.

— Хай йому чорт, — буркнув Ота. — Не Сі Омару, а Ісметові, — додав він обережно й роззирнувся по кімнаті. Вона була така ж неприваблива, як і її господар. Тут стояв гірко-солодкий сморід, немовби Ісмет, відколи живе, не відчиняв вікна. Як він міг жити в такій задусі!

Під ліжком, серед купи брудних шкарпеток, Ота побачив потрібну деталь. Вона й справді, мабуть, ідеально допомагала роззувати черевики.

Ота схопив її й вибіг із кімнати. Він мало не задихнувся тут без свіжого повітря і, йдучи коридором, весь час спльовував, не в силі позбутися бридкого присмаку в роті. А втім, можливо, це був не присмак, а моторошне враження від того, що він узяв за плечі живу людину, а в руках виявилася порожня шкаралупа. Бррр!

Наступного дня машина вже працювала. Ісмет-бей не показувався, зате прийшов Сі Омар.

— Чудово! Чудово, Базілю, — заплескав він у долоні. — Я дуже радий! Хоча Ісмета не треба було нокаутувати. Він скаржився на вас… Ну, що ви, я знаю, — якби ви його нокаутували, то він був би уже на тому світі, і я вам за це тільки подякував би. І все-таки… Зрештою, це не так важливо. Перевірте ретельно машину, прошу вас. Через тиждень ми з вами рушимо на повний хід. — І щедрим жестом дав Оті сто франків. — Беріть, Базілю, це тільки невеличкий аванс. Бачите, я на вас не економлю і плачу більше, ніж обіцяв. Звичайно, я роблю це і з егоїстичних міркувань. Бо хочу, Базілю, щоб ви залишились у мене.

Він дивився Оті в очі спокусливим поглядом, і голос його теж бринів спокусливо, як голос гіда в саду Удайя в Рабаті. Вони обидва були з одного тіста — гід Юсуф і Сі Омар… та, попри це, між ними була різниця: гід хотів од нього грошей, а Сі Омар давав йому сам.

— Ну то як, лишаєтесь, Базілю?

— Звичайно, — відповів Ота й звів дух.

Щось стискало йому серце, але він радів, що лишається тут. Ще минулої ночі, коли Мустафа прийшов до нього із своїм відкриттям, Ота зрадів, що відпала потреба їхати до Марракеша, що він не поїде до Віветти й не бачитиметься з нею. А тепер радів подвійно, що взагалі не знає, коли повернеться до Марракеша. З Віветтою йому треба порвати, нічого не вдієш. Так буде краще. Для обох. Бо до чого б це призвело…

Ще до того, як вони «рушили на повний хід», Ота якось надвечір завітав до Мерсьє в його будиночок під червоним дахом. Прийшов до нього просто погомоніти, адже пан Мерсьє так щиро його запрошував. Та коли він опинився в темній кімнаті, прикрашеній тільки розп'яттям і фотографіями старого сільського подружжя в овальній рамці, то не знав, із чого почати, й мимохіть заговорив про Мустафу, про те, як той легко й швидко став «талібом». Мерсьє засміявся, сказав, що «таліб»,