Вуді Аллен - Фантастика Всесвіту. Випуск 2

від настирливого дрібного дощика. Торн, аби уникнути зайвого розголосу, на похорон не поїхав, та й дружині не радив. Але Кетрін не послухалася, бо щиро любила дівчину й хотіла провести її в останню дорогу.

При вході на цвинтар тупцяла купка репортерів — далі їх не пускали двоє американських морських піхотинців, що їх в останню хвилину викликав з посольства Торн. Серед тих газетярів був і Дженнінгс, у чорному дощовику та чоботах. Невдовзі він знайшов собі зручну позицію між дерев і звідти спостерігав церемонію з допомогою телеоб’єктива. Власне, то був не просто об’єктив, а ціла споруда, встановлена на тринозі. З таким пристроєм можна було вільно сфотографувати парування мух на Місяці. Дженнінгс поволі переводив об’єктив з обличчя на обличчя: заплакані родичі небіжчиці, Кетрін Торн, що ніби не бачила й не чула нічого навколо, а поруч неї хлопчик — неспокійний, збуджений, з гарячковим блиском в очах…

Саме хлопчик і привернув особливу увагу репортера, і Дженнінгс став терпляче вичікувати нагоди клацнути затвором. І така нагода скоро випала. Очі та обличчя Деміена нараз змінилися, так наче щось його сполохало; та в наступну мить усе те минулось, тільки погляд його немов прикипів до чогось у дальшому кінці цвинтаря. Тепер хлопчик стояв спокійно, ніби щось зігрівало його під холодною мжичкою. Дженнінгс перевів свій телеоб’єктив туди, куди дивився хлопчик, але нічого, крім надгробків, не побачив. Потім удалині щось наче заворухнулося. У видошукачі показалася якась темна, розпливчаста пляма, і Дженнінгс підкрутив фокус. То був звір. Собака. Величезний, чорний, з глибоко посадженими на довгій морді очима. Нижня щелепа пса випиналася вперед, оголюючи ікла. Більш ніхто його не помітив, і собака завмер, наче статуя, втупивши очі у простір перед себе. Дженнінгс подумки вилаяв себе за те, що заправив в апарат чорно-білу плівку: жовті очі тварини робили всю ту сцену особливо моторошною і таємничою. Він поставив таку діафрагму, щоб на фотографії очі вийшли зовсім білими, зробив знімок, потім перевів об’єктив на хлопчика й зробив ще один знімок.

Задля цього варто було вбити ранок, і Дженнінгс, спаковуючи камеру, почував себе цілком задоволеним. Одначе до цього почуття домішувався і якийсь невиразний неспокій. Репортер озирнувся на цвинтар. Труну вже спускали в могилу. Здаля собака й хлопчик здавалися крихітними, але безмовний зв’язок між ними був очевидний.

Наступного дня сталося дві події: задощило вже по-справжньому і з’явилася місіс Бейлок. Це була заповзятлива ірландка, яка підійшла до брами й заявила, що вона — нова няня. Охоронник хотів був затримати її, але жінка просто-таки протаранила собі дорогу і ввійшла в дім. Такий навальний натиск викликав і повагу, і деякий острах.

— Я розумію, вам зараз нелегко, — сказала вона Торнам, скидаючи у вестибюлі пальто, — тому не торкатимусь вашого нещастя. Дозволю собі тільки зауважити, що кожен, хто бере за няню таке молодесеньке дівчисько, сам наражає себе на прикрощі.

Рухалась вона навдивовижу жваво, і навколо її огрядної постаті аж наче повітря колихалося. Торн і Кетрін, вражені самовпевненим поводженням жінки, не знали, що й сказати.

— А хочете знати, як визначити справді добру няню? — зі сміхом запитала жінка. — За розміром грудей. Ті дівчатка з пуп’янками приходитимуть і йтимуть мало не щотижня. А жінка з таким розміром, як у мене, залишиться надовго. Підіть-но лишень до Гайд-Парку — там побачите, які є справжні няні. — Вона на хвильку вмовкла й підняла свою валізу. — Ну гаразд. То де ж хлопчина?

— Я вас проведу, — сказала Кетрін, рушаючи до сходів.

— Не треба. Поки що залиште нас удвох, гаразд? Ми познайомимося самі, — зупинила її місіс Бейлок.

— Деміен соромиться незнайомих людей.

— Ну, мене це не стосується, запевняю вас.

— Та ні, справді…

— Дурниці. Зараз побачимо…

Без дальших слів жінка рушила нагору, і її огрядна постать зникла за поворотом сходів. У вестибюлі запала тиша. Торни збентежено перезирнулись, і Джеремі непевно хитнув головою.

— Начебто непогана жінка, — мовив він.

— Та начебто.

— Де ти її знайшла?

— Я її знайшла? — перепитала Кетрін.

— Атож.

— Нікого я не знаходила. Я думала, це ти її знайшов.

Торн тут-таки задер голову й покликав:

— Місіс Бейлок!

Жінка вийшла на горішню площадку й поглянула вниз на господарів.

— Слухаю вас.

— Пробачте, ми не зовсім розуміємо…

— Про що ви?

— Нам незрозуміло, як ви сюди потрапили.

— На таксі. Але я його вже відпустила.

— Та ні, я не про те… Хто вас прислав?

— Агентство.

— Агентство?

— Вони дізналися з газет, що ви втратили няню, і прислали заміну. Цебто мене.

Торн знав, як важко в Лондоні знайти роботу, і це пояснення видалось йому правдоподібним.

— Швидко вони працюють, — мовив він.

— Може, зателефонувати туди й спитати? — запропонувала Кетрін.

— Чом ні, зателефонуйте, — холодно сказала місіс Бейлок. — А мені тим часом почекати надворі?

— Та що ви, що ви… — квапливо мовив Торн, намагаючись загладити незручність.

— Невже я схожа на іноземного шпигуна? — вимогливо запитала місіс Бейлок.

— Ні, не дуже, — криво усміхнувся він.

— Не будьте такі певні, — провадила опасиста няня. — А що, як у мене за корсажем повно магнітофонів? Може, викличете молоденького полісмена, хай мене обшукає.

Усі троє з полегкістю засміялися, а найголосніше — сама місіс Бейлок.

— Гаразд, ідіть, — сказав їй Торн. — Потім усе з’ясуємо.

Торни перейшли до кабінету, і Кетрін усе-таки подзвонила в агентство. Їй сказали, що місіс Бейлок має великий досвід і добрі рекомендації. Одне було незрозуміле: в агентстві значилося, що вона працює в Римі. Та, може, вона переїхала, і цього ще не встигли занести до її картки. Вони пообіцяли все з’ясувати, як тільки повернеться з місячної відпустки управитель, що послав няню до Торнів.

Кетрін поклала трубку й поглянула на чоловіка. Він знизав плечима, але був задоволений, що справа прояснилася. Місіс Бейлок здавалася трохи ексцентричною, але повною життєвої снаги, а це було тепер чи не найпотрібніше у їхньому домі…

Тим часом нагорі місіс Бейлок без усмішки дивилася на хлопчика, що заснув у своєму ліжечку. Перед тим він, певно, видивлявся у вікно на дощ, бо підборіддячко його спиралося на підвіконня, а рука все ще трималася за віконну раму. Жінка дивилася на нього, і губи в неї злегка тремтіли, так наче вона споглядала неперевершений витвір мистецтва. Хлопчик почув її збуджений віддих, розплющив очі і зустрівся поглядом із жінкою. Він увесь напружився й сів у ліжечку, притиснувшись до спинки.

— Не бійся, дитино, — уривисто, майже пошепки промовила нова няня. — Я прийшла захищати тебе.

Нараз у небі розкотився лункий грім. Злива вперіщила ще дужче.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ