Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

до своєї кімнати, то почув позаду легенький шурхіт і обернувся: то була Одета. Вона стояла на останній сходинці, вона була бліда й дивилася на нього.

— Одето, — сказав він.

Вона не відповіла, тільки й далі прикро дивилася на нього. Він збентежився і задля годиться взяв згорток у ліву руку.

— Одето… — повторив він.

Вона підійшла до нього, в неї було відкрите й пророче обличчя, якого він у неї ніколи не бачив.

— Прощавайте, — сказала вона.

Вона була геть поруч. Вона заплющила очі й раптом притиснула свої губи до його вуст. Він поворухнувся, щоб обняти її, та вона вислизнула з його рук. На її обличчі знову з'явився скромний вираз; вона спускалася східцями, не обертаючи голови.

Він увійшов до своєї кімнати й поклав згорток до своєї валізи. Вона була так напхана, що йому довелося стати колінами на кришку, аби зачинити її.

— Що таке? — поспитався Філіп.

Він хутко схопився і з жахом дивився на Флоссі.

— Це я, хлопчику мій, — відказала вона.

Він упав горілиць і поклав долоню на лоба. Потім простогнав:

— У мене болить голова.

Вона відчинила шухляду нічного столика й дістала слоїк з аспірином; він відчинив дверцята столика, дістав звідти шклянку і пляшку перна, поставив їх на президентське бюро і сів у своє крісло. Двигун літака ще й досі гучав йому в голові; в нього було чверть години, рівно чверть години, аби добрести до тями. Він налляв перно у шклянку, взяв на столі карафку з водою й перехилив її над шклянкою. Рідина заколихалася й зануртувала срібними бульками. Він відклеїв недопалок від нижньої губи й кинув його в кошик для паперів. Я зробив усе, що зміг. Він почувався спустошеним. Подумав собі: «Франція… Франція…» і відпив ковток перна. Я зробив усе, що зміг; тепер слово за Гітлером. Він відпив ковток перна і цокнув язиком, подумав: «Позиція Франції чітко окреслена». Подумав: «Мені залишається тільки чекати». Він був геть вичерпаний; він простягнув ноги під столом і з якоюсь утіхою подумав: «Мені залишається тільки чекати». Як і всім. Ставки зроблені. Він сказав тоді: «Якщо чеські кордони будуть порушені, Франція виконає свої зобов'язання». І Чемберлен відповів: «Якщо внаслідок цих зобов'язань французьке військо активно виступить проти Німеччини, то ми вважатимемо своїм обов'язком підтримати його».

Підійшов сер Невіл Гендерсон, сер Горацій Галіфакс стояв трохи позад нього і тримався штивно; сер Невіл Гендерсон простягнув послання рейхсканцлерові; рейхсканцлер узяв послання й почав читати. Коли рейхсканцлер скінчив, то поспитався сера Невіла Гендерсона:

— Це і є послання пана Чемберлена?

Даладьє відпив ковток перна, зітхнув, а сер Невіл Гендерсон твердо відказав:

— Так, це і є послання пана Чемберлена.

Даладьє підвівся і пішов поставити пляшку перна в шухляду; рейхсканцлер сказав хрипким голосом:

— Можете розглядати мою вечірню промову як відповідь на послання пана Чемберлена.

Даладьє думав: «Ох і наволоч! Ох і наволоч! Що ж він скаже?» Легеньке сп'яніння вдарило йому в голову, він думав: події вислизають від мене. Це було наче великий починок. Він подумав: «Я зробив усе, щоб уникнути війни; тепер війна і мир уже не в моїх руках». Вже не було чого вирішувати, залишалося тільки чекати. Як і всім. Як і вугляреві на розі. Він усміхнувся, він був тим вуглярем на розі, з нього зняли будь-яку відповідальність; позиція Франції чітко визначилася… То був великий спочинок. Він дивився на темні візерунки на килимі, відчував, як його охоплює запаморочення. Мир, війна. Я зробив усе, щоб зберегти мир. Та зараз він запитував себе, чи не хотілося йому, щоб цей велетенський потік підхопив його, мов соломинку, питався, чи не хотілося йому цих великих вакацій: війни.

Він остовпіло роззирнувся довкруги і закричав:

— Я не поїхав!

Вона пішла відкрити штори, потім повернулася до ліжка і схилилася над ним. Вона була гаряча, він вдихнув її риб'ячий дух.

— Що це ти торочиш, негіднику малий? Що це ти верзеш, га?

Вона поклала йому на груди свої дужі чорні руки. Сонце олійною плямою лягло на його ліву щоку. Філіп глянув на неї й відчув глибоке приниження: в неї були зморшки довкола очей і в кутиках вуст. «А в світлі ламп вона була така вродлива», — подумалося йому. Вона дихала йому в обличчя і застромила свого рожевого язика поміж його вустами. Я не поїхав, подумав він. І сказав їй:

— А ти не така й молода.

Вона зробила химерну гримасу і стулила рота. Сказала йому:

— Не така молода, як ти, негіднику.

Він хотів було вилізти з ліжка, та вона міцно тримала його; він був голий і беззахисний, тож відчув себе жалюгідним.

— Негіднику ти малий, — сказала вона, — малий ти негіднику.

Чорні руки поволі спускалися уздовж його стегон. Врешті, подумалося йому, не всім випадає нагода втратити цноту з негритянкою. Він повалився горізнач, й чорні та сірі спідниці закружляли за кілька сантиметрів од його лиця. Чоловік позад нього вже волав не так голосно, це було радше харчання, щось на кшталт булькання. Над головою в нього піднявся черевик, він побачив підошву з гострим носаком, на закаблукові прилипла грудочка землі; підошва з рипінням стала біля його лежака; то був здоровецький чорний черевик із гудзиками. Він звів погляд, угледів сутану й, вище в повітрі, дві чорні волохаті ніздрі над брижами. Бланшар прошепотів йому на вухо:

— Либонь, геть йому зле, нашому приятелеві, якщо вже до нього погукали попа.

— Що з ним? — поспитався Шарль.

— Хтозна, от тільки П'єро каже, що незабаром він богу душу віддасть.

Шарль подумав: а чому не я? Він бачив своє життя і думав собі: чому не я? Біля нього пройшло двоє чоловіків із бригади, він упізнав їх за сукном штанів; позаду лунав солодкий і спокійний голос священика; недужий уже не стогнав. «Сконав, либонь», — подумав Шарль. Пройшла медсестра, в руках вона тримала миску; він несміло сказав:

— Пані, не могли б ви зараз туди піти?

Шаріючись від люті, вона опустила на нього очі.

— Це знову ви? Що вам потрібно?

— Може, ви послали б когось до жінок? Її зовуть Катріна.

— Ох, дайте мені святий спокій! — відрубала вона. — Ви вже вчетверте просите за це.

— Просто запитайте її прізвище і скажіть їй моє, це ж не забере у вас багато часу.

— Тут вмирає людина, — гостро сказала вона. — Гадаєте, мені є коли займатися вашими дурницями.

Вона пішла, і той чоловік знову застогнав; це несила було терпіти. Шарль обернув своє люстерко; він угледів тіла, котрі, мов хвилі у морі, лежали одне біля