Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Симпатик 📚 - Українською

В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

543
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Симпатик" автора В'є Тхань Нгуєн. Жанр книги: Сучасна проза / Детективи.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 81 82 83 ... 118
Перейти на сторінку:
я був швидше нещасним.

Розділ 16

Коли того ж дня, трохи по півночі, ми припаркувалися біля його резиденції, де не горіло світло, Генерал зробив мені сюрприз.

— Я думав про ваше прохання повернутися на батьківщину, — сказав він із заднього сидіння, так, що я бачив його очі в дзеркалі заднього огляду. — Ви потрібні мені тут, але я поважаю вашу мужність. Однак, на відміну від Бона та інших, ви ніколи не проходили перевірки боєм.

Далі йшов опис сивого капітана та беземоційного лейтенанта як героїв війни, чоловіків, яким він довірив би своє життя в бою.

— Ви мусите довести, що спроможні на те, що роблять вони. Мусите зробити те, що має бути зроблене. Ви можете?

— Звісно, сер. — Я завагався, а тоді поставив очевидне питання: — А що має бути зроблене?

— Ви знаєте, про що я, — сказав Генерал.

Я сидів, тримаючи руки на кермі, одна на десяту годину, друга на другу, і сподівався, що помилився.

— Я хочу переконатися, що все зроблю правильно, сер, — сказав я, дивлячись на нього в дзеркало. — Що саме має бути зроблене?

Генерал зашарудів на своєму сидінні, почав ритись у кишенях. Я простягнув йому свою запальничку.

— Дякую, капітане.

На коротку мить полум’я осяяло палімпсест його обличчя. Тоді світлотіні зникли, і це обличчя більше не можна було прочитати.

— Я ж не розповідав вам про те, як мені довелося провести два роки в комуністичному таборі? Що ж, обійдемося без деталей. Достатньо буде сказати, що ворог оточив наших біля Дьєнб’єнфу. Не тільки французів, марокканців, алжирців і німців, але й наших людей теж, тисячі. Я зголосився висадитись у Дьєнб’єнфу, хоча й знав, що теж буду приречений. Але я не міг дозволити моїм товаришам померти, доки я відсиджуюся. Коли Дьєнб’єнфу впав, мене захопили разом з іншими. Хоч я і втратив два роки життя у в’язниці, я не жалкую, що стрибнув тоді. Бо я став тим, ким я нині є, коли висадився там і пережив табір. Однак ніхто не просив мене це робити. Ніхто не казав, що мусить бути зроблене. Ніхто не обговорював наслідки. Усе це було зрозуміло. Розумієте, капітане?

— Так, сер, — відповів я.

— Дуже добре. Якщо те, що має бути зроблене, буде зроблене, тоді можете повернутися на батьківщину. Ви дуже розумний молодий чоловік, капітане. Усі деталі я довіряю вам, можете не обговорювати їх зі мною. Квиток для вас я влаштую. — Генерал зупинився, не до кінця відчинивши двері, і пирхнув. — Заміський клуб, га? Треба це запам’ятати.

Я дивився, як він іде доріжкою до свого темного будинку, де Мадам, певно, читала в ліжку, не лягаючи, доки він не повернеться, як це часто було на віллі. Вона знала, що обов’язки Генерала затримують його після півночі, але чи усвідомлювала, що може входити в ці обов’язки? Що в нас теж були заміські клуби? Іноді, привізши його на віллу, я стояв у коридорі в самих шкарпетках і прислухався, чи не лунатимуть з їхньої кімнати звуки сварки. Ніколи нічого не чув, але й Мадам була надто розумна, щоб не знати, що я там.

Стосовно того ж, що знав я, справи були такі: паризька тітонька надіслала відповідь, і невидиме повідомлення, що поступово проявлялось у листі, було стисле. «Не повертайся, — написав Ман. — Ти потрібен нам в Америці, а не тут. Це наказ». Я спалив листа в кошику для сміття, як і всі інші листи. До цієї миті таким був звичний спосіб позбутися доказів, але зізнаюся, що тоді спалювання листа було способом відправити його до пекла або ж принесенням жертви божеству (не Богу), що могло б уберегти нас з Боном. Я, звісно ж, не сказав Бонові про листа, а от про пропозицію Генерала сказав, шукаючи його поради. Реакція була типово різка.

— Ти ідіот, — сказав Бон. — Але відмовити тебе їхати я не можу. Щодо Сонні, тут нема чого шкодувати. У нього завеликий рот.

Бон запропонував утішити мене єдиним відомим йому способом — у більярді, де він купив мені кілька напоїв та кілька раундів гри. Щось у братській атмосфері більярдної втішало душу. Пляма світла над столом із зеленого фетру створювала своєрідну гідропонічну зону в приміщенні, на якій росли колючі рослини чоловічих емоцій, надто чутливі до сонячного світла та свіжого повітря. Більярдна була найпопулярнішим (після кафе і перед нічним клубом чи домом) місцем, де можна було зустріти південнов’єтнамського чоловіка. Тут він дізнавався, що в більярді, як і в занятті коханням, вірність і чіткість прицілу змінювалася пропорційно до випитого алкоголю. Так вечір тривав, а наші поєдинки поступово ставали все довшими. Однак варто віддати Бонові належне, пропозицію він мені зробив ще під час першої гри, задовго до того, як ніч зійшла на ніщо і ми мовчки вийшли з більярдної в перші хвилини світанку, на самотню вулицю, де єдиною ознакою життя був вкритий борошном пекар, який гарував у вітрині крамниці пундиків.

— Я зроблю це, — сказав Бон, спостерігаючи, як я розставляю кульки. — Скажеш Генералові, що це був ти, але я дістану його для тебе.

Його пропозиція зовсім мене не здивувала. Навіть дякуючи йому, я знав, що не можу пристати на це. Я рушав у ті дикі місця, які багато хто дослідив до мене, переступав поріг, що відділяв тих, хто вбивав, від тих, хто не вбивав. Генерал мав рацію, лише той, хто брав участь у цьому ритуалі, міг дістати дозвіл повернутися додому. Мені потрібне було причастя, але таких з цього приводу не існувало. А чому б ні? Кого ми дурили, вірячи, що Бог, якщо він справді існує, не хотів би, щоб ми визнали святість убивства? Повернемося до іншого вагомого питання катехізису мого батька:

З. Що таке людина?

В. Людина — істота, складена з тіла і душі, створена за Божим образом і подобою.

З. Це подоба тілесна чи душевна?

В. Ця подоба переважно душевна.

Мені не потрібно було дивитись у дзеркало чи на обличчя моїх товаришів, щоб знайти подобу до Бога. Я мусив тільки подивитися на їхню сутність і на свою, щоб зрозуміти, що ми не ставали б убивцями, якби Бог не був таким.

Але, звісно ж, я говорю не просто про вбивство, а про підмножину навмисних убивств. Бон знизав плечима на мої вагання і перехилився через стіл, обперши кий на свою розчепірену долоню.

— Ти завжди хочеш чогось учитися, — сказав він. — Що ж, немає більшого знання, ніж убивство людини.

1 ... 81 82 83 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Симпатик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Симпатик"