Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

Аларіон похитав головою і взяв Віолетту за руку. Його долоні були теплими, і хоч вона не знала, куди він хоче відвести, але не вирвалася. Простір навколо завмер, темрява на мить поглинула їх, і раптом…

Вони стояли на мосту.

Його арки здіймалися високо в небо, а перила відливали глибоким карміново-червоним, наче були створені не з металу, а з розпеченої магії. Міст ніби висів у повітрі, з’єднуючи два світи, два виміри, дві реальності – людську і магічну.

Внизу, замість річки, текло щось неземне: гладінь чорного водного скла, в якій плавали дивні квіти. Вони світилися м’яким біло-блакитним сяйвом, ніби маленькі зорі. Навколо плавно кружляли світлячки, і їхні відблиски віддзеркалювалися у воді.

Аларіон не відпустив її руки. Він лише нахилився трохи ближче, і його голос прозвучав низько, майже пошепки:

– Я хотів показати тобі це місце. Воно… як ти. Таємниче, незбагненне, і я не можу відірвати погляду.

Віолетта мовчала, не знаючи, як відповісти. Ніколи раніше тут не була. 

Аларіон провів великим пальцем по її зап’ястю, вдивляючись у обличчя.

– Дозволь мені ще трохи бути поруч. Я скучив за тобою, скучив за Лолою… 

Аларіон схилився ближче, дивився на її вуста. Віолетта відчула, як її дихання збилося, як усе всередині напружилося, а потім... здалося.

– Віолетто, ти впізнаєш це місце?

– Ні.

– Ти точно знаєш це місце, ми колись були тут.

– Ми ніколи тут не були. 

Чоловік просто всміхнувся, і теплі губи торкнулися її губ ніжно, але впевнено, і тіло наче більше не належало їй. Вона не відштовхнула чоловіка, не пручалася – лише дозволила собі цю дурість. 

Серце вибухало гучними ударами, коли Аларіон ще ближче притягнув її до себе, ніби боявся, що вона знову зникне. І тоді, у ту мить, коли її пальці ледь-ледь торкнулися його грудей, щоб відчути ритм серця під тонкою тканиною, усе змінилося.

Простір навколо розчинився в темряві.

А за мить Віолетта різко відсахнулася, її груди шалено здіймалися від прискореного дихання. Знову переніс її.

Цього разу дівчина знала це місце. Цей будинок. Цей сад, освітлений місячним сяйвом. Будинок її хрещеного батька – чи не єдиний, що встояв під ударом війни у цьому розваленому боєм місті.

– Чому ми тут?! – перелякано вигукнула.