Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

— Ми ж не знали! — охає старійшина.

— Так, не знали, — Пенсі підтискає губи. — Але зараз там унизу більше нічого немає, порожньо, тільки пил. Ми дуже страшні, пане Робе, ми змусили моторошних руїнників піти, втекти, викурили їх із власного міста... Але ці троє не змогли стерпіти такої наруги й повернулися.

— Ти бачила їх там, унизу, — здогадується старійшина. — Лоухі вбили вони?..

— Лоухі Каравер помер — і все. Його більше немає з нами. Як і інших мисливців, — вона жестом перериває його можливі заперечення. Пан Роб гулко видихає й опускається на землю, кладе милицю поруч, тре долонею обличчя, намагаючись не торкатися рани. Його думки десь далеко, і він морщиться, коли нарешті повертається назад до розмови з Пенсі.

— Шкода, що нічого не змінити, — зітхає він. — Кажеш, вони просто пішли?

— Пане Робе, мені дуже жаль і Рональду, і інших мисливців. І звісно втрату Каравера оплакуватиме весь союз, для багатьох він легенда, — Пенсі складно даються слова, але вона продовжує: — Але мені здається, ми зробили помилку і зайшли туди, куди не варто було заходити. Ми помилилися.

— Ти маєш рацію, — каже старійшина і фиркає, дивлячись, як поступає здивування на її обличчі. — Каравер. Він би так і сказав… Лоухі Каравер Щасливець — трохи божевільний старий, зарозумілий упертюх і самотній страждалець в одній особі. Я впевнений, він би так і сказав. І його словам я б повірив без заперечень. Я мало знаю про тебе Пенсі Гостра, але щось таке особливе в тобі Каравер розгледів. Тому я скажу тобі: ти маєш рацію.

— І що тепер?

— Тепер рада старійшин буде місяцями обговорювати те, що трапилося тут. Але дещо скажу точно: Крижаний край на довгі роки залишиться закритою територією. Доки ціла хоча б одна статуя, нічого, крім льоду, звідси не винесуть. Про це мені казав Каравер ще на початку експедиції. І я голосуватиму за це.

— Але ж причина у вас є?

— Так, причина… Якби чужинець прийшов до мого дому, навіть якщо він не знав, що то мій дім, а сама будівля здавалася би занедбаною чи полишеною, і почав поводитися дивно і дико, я б не став чекати ні секунди, — важкий погляд старійшини не обіцяє тим, хто увірвався, нічого доброго, але відчуття небезпеки зникає так само швидко, як з'являється. — А вони терпіли нас до останнього. Ми маємо дякувати їм за те, що вони залишили хоч когось із нас у живих.