Лія Серебро - День падіння з висоти., Лія Серебро

47

  Відчуваю себе героїнею західного блокбастера. Заспокоює те, що Лідія ні про що не підозрює зараз. Вона давно вже б прибігла на шум. Її зайва самовпевненість у тому, що я не посмію нічого вичудити, зараз мені на руку.

   -Ловіть!!! - крикнула я, не втримавшись зі зворотного боку паркану.

  Я плюхнулася прямо на руки поліцейському, який сам ледве втримався на ногах.

-Ну від вас і душок, дамочко! - поморщився він.

-Не розумію про що ви... - зніяковіла я.

  Але вигляд у мене справді був добряче пошарпаний. За всім цим я й не помітила, як, падаючи в істериці в траву, я вимазалася в собачих екскрементах, а мої старі пошарпані треніки і футболка залишали бажати кращого.

   Старший поліцейський одразу ж посвітив ліхтариком мені в обличчя.

-Пані Темерязєва? - примружив він очі, вдивляючись у мене.

-Вона сама... - пробубніла я, обтрушуючись від гілок і трави, що залипли на штанях.

-Ну а тепер розповідайте нам як ви опинилися в ув'язненні! - весело запитав мене поліцейський, який так благополучно мене спіймав.

   Очевидно, ця ситуація його забавляла, і вони обидва поспішили з розпитуваннями з пристрастями.

-Так ви стверджуєте, що ваш чоловік, славновідомий пан Темерезяв Олександр Олександрович, вкрав вашого сина, а вас замкнув, не залишивши жодного шансу вийти? - втрутився старший чоловік.

-Лейтенант Ніколайчук! - представився моложавий поліцейський і з чогось простягнув мені руку. - Богдан Ніколайчук! - уточнив він.

  Той, що постарше, подивився на Ніколайчука скоса і відвів його простягнуту до мене руку вбік і лукаво примружився.

-Тут не клуб знайомств! - відрізав він сухо. - Лейтенант Ніколайчук нещодавно працює, тому ще не зовсім вник у всі тонкощі нашої роботи.

-Мені справді ніколи відповідати на ваші запитання. Це довга історія, завдовжки в чотири, а то й у п'ять років... - зітхнула я і тут же жваво додала, звертаючись до них двох. - Ви зможете мене відвезти за вказаною адресою? У клініку Темерязева? Найімовірніше, він туди відвіз мого сина!

-Дивно все якось... - задумливо сказав поліцейський, почухавши потилицю.

-Федоре, ну що дивного! Відвеземо дівчину, а дорогою розберемося! - доброзичливо і дуже доречно запропонував лейтенант Богдан Ніколайчук.

-Іди-но сюди... - покликав його вбік, змовницьким голосом напарник.

     Він щось йому переконливо пояснював і досить довго вони сперечалися про щось.  Краєм вуха я почула уривки фраз, що долітали до мене.

-Це ж - Темерязєв, він із начальником поліції... Знаєш? Я б не став... Нехай самі розберуться...

-Вона ж просить про допомогу... Ти не бачиш, яка вона...

  Тут я не розчула, що лейтенант Богдан Ніколайчук мав на увазі, і, побоявшись, що їхня розмова піде далеко не на мою користь, я вигукнула і поквапила їх.

-Будь ласка, допоможіть! Ви тільки відвезіть мене! Ви самі все побачите на власні очі!!! Ви зрозумієте, що я була права!

-Сідай! - рішуче сказав лейтенант Ніколайчук і відчинив мені двері машини.

  Коли лейтенант дорогою невимушено розпитував мене про те, як я докотилася до такого життя, я вперше за хронологією почала згадувати всі події до сьогоднішнього дня. Я ніколи ні з ким не ділилася про нас з Олександром. Я розповідала і ніби дивилася на себе збоку. Я не вірила, що все це було зі мною. 

 Емоції мої плескали фонтаном. Я вперше за довгий час говорила зі співрозмовником. І плювати, що це співробітник поліції. Плювати на те, що старший лейтенант увесь час невдоволено кивав головою і прицмокував, поки я виливала душу Ніколайчуку. Він, своєю чергою, слухав усе з величезним інтересом і старанністю, не перебиваючи мене.

   -Ти там що? Вуха розвісив! Зараз приїдемо за адресою і Темерязева вислухаємо, думаю, версія разюче відрізнятиметься! - відрізав незадоволеним тоном напарник.

-Ви допоможете мені забрати в нього дитину? - наївно запитала я.

-Розберемося! - лаконічно відповів напарник Ніколайчука. - На вихід! Приїхали!

    Усередині все стиснулося, я пересилила себе і вийшла з авто під їхнім супроводом. Приймальний покій і на ресепшені немає нікого. Клініка, ніби міцно заснула цієї ночі, залишивши двері навстіж. Це тривожно насторожило мене.

-Куди йти, знаєте? - запитав Ніколайчук.

-Піднімемося на другий поверх, а якщо немає їх там, тоді в терапевтичне відділення! - набравшись упевненості рішуче скомандувала я.

 На той момент я в цих двох співробітниках поліції бачила своїх богом мені посланих рятувальників. Проведення згори, і не менше, сталося зі мною цього вечора. Піднімаючись сходами, я вже малювала у себе в голові чарівну картину свого майбутнього без Олександра, але разом зі своїм негайно відібраним у нього наразі сином. Думки зі швидкістю блискавки іскрили в моїй голові одна за одною.

   Хвороба сина послужила мені поштовхом до прозріння, дала мені сил нарешті дати відсіч Олександру і боротися за свої права.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍