Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

комуністів, які нібито співпрацювали з ЦРУ або шпигували на користь британських спецслужб. В останні роки життя Сталіна здавалося, що він очікував війни; як він пояснив в інтерв’ю «Правді» в лютому 1951 року, зіткнення між капіталізмом і комунізмом було неминучим і дедалі більш імовірним. Із 1947 по 1951 рік Радянський блок перебував у постійній бойовій готовності: у 1953 році проти 1948-го обсяги виробництва зброї в Чехословаччині збільшилися в сім разів, до НДР переправили ще більше радянських військ, і були розроблені плани щодо стратегічних бомбардувальників.

Тож арешти, чистки й суди були публічним нагадуванням про конфронтацію, що наближалася, обґрунтуванням радянського страху перед війною та (знайомою з попередніх десятиліть) стратегією щодо вдосконалення партії Леніна, а також її підготовки до бойових дій. У 1949 році інкримінована Райку змова із США та Британією з метою повалення комуністів здавалася правдоподібною багатьом комуністам та їхнім прихильникам на Заході. Навіть ті звинувачення проти Сланського й інших, які здавалися вкрай перебільшеними, спиралися на широко визнану істину, що Чехословаччина значно тісніше пов’язана із Заходом, ніж решта країн блоку. Але чому Райк? Чому Сланський? Як обирали цапів-відбувайл?

Сталін вважав, що до кожного комуніста, який провів час на Заході, де совєти не могли до нього дістатися, потрібно ставитися з недовірою, хай що він чи вона там робив. Комуністи, які активно брали участь у Громадянській війні в Іспанії в 1930-х роках — а таких у Східній Європі та Німеччині було багато, — першими потрапляли під підозру. Ласло Райк служив в Іспанії (як політичний комісар «батальйону Ракоші»); Отто Слінґ, якого обвинувачували разом зі Сланським, — теж. Після перемоги Франко чимало іспанських ветеранів утекли до Франції, де опинилися у французьких інтернаційних таборах. Звідти значна частина з них приєдналася до французького Опору, де вони об’єдналися з німцями й іншими комуністами-іноземцями, які знайшли притулок у Франції. Таких людей було достатньо, щоб французька Компартія могла організувати підрозділ комуністичного підпілля, Main d’Oeuvre Immigré (MOI). Видатні комуністи післявоєнного часу, як-от Артур Лондон (інший підсудний у справі Сланського), налагоджували на Заході багато зв’язків завдяки роботі в МОІ, і це теж збурювало підозри Сталіна й пізніше було використано проти них.

Єврейський антифашистський комітет, який діяв під час війни в СРСР, отримав доручення встановлювати контакти на Заході та документувати нацистські звірства: саме ця діяльність згодом стала підставою для висунення проти них звинувачень у кримінальних злочинах. Німецькі комуністи на кшталт Пауля Меркера, який під час війни перебував у Мексиці; словацькі комуністи, як майбутній міністр закордонних справ Владімір Клементіс, що працював у Лондоні; будь-хто, хто залишався в Європі, окупованій нацистами, — усі вони могли стати жертвами звинувачень у зв’язках із західними агентами чи надто близькій співпраці з тими учасниками Опору, які не були комуністами. Йозефу Франку, чеському комуністу, який вижив після ув’язнення в Бухенвальді, на процесі Сланського інкримінували те, що він використовував свій час у таборі для того, щоб зав’язувати підозрілі знайомства із «класовими ворогами».

Першорядними об’єктами сталінських домислів не ставали лише ті комуністи, які довгий час провели в Москві, під збільшувальним склом Кремля. Такі заслуговували на подвійну довіру: провівши багато років як на долоні в радянської влади, вони навряд чи могли мати зв’язки за кордоном; а якщо вони пережили чистки 1930-х років (під час яких знищили більшість керівництва польської, югославської та інших комуністичних партій в екзилі), на них можна було покластися в тому, що вони виконуватимуть волю радянського диктатора без жодних запитань. З іншого боку, «національних комуністів», тобто людей, які залишалися на батьківщині, вважали неблагонадійними. Зазвичай вони мали героїчнішу біографію внутрішнього опору, ніж їхні московські «брати», які повернулися з милості Червоної армії, а отже, більшу популярність у своїх країнах. А ще вони частіше мали власну думку щодо місцевого чи державного «шляху до соціалізму».

Саме тому «національні» комуністи майже завжди ставали першими жертвами післявоєнних показових процесів. Отож Райк був «національним» комуністом, тоді як Ракоші та Ґере, угорські партійні лідери, які керували постановкою його процесу, — «московитами» (хоча Ґере брав участь в іспанських подіях). Більше їх майже нічого не відрізняло. У Чехословаччині ті, хто організував словацьке національне повстання проти нацистів (зокрема Сланський), були готовими кандидатами на лаву підсудних: Сталін не любив ділити заслуги за звільнення Чехословаччини. Кремль віддавав перевагу надійним, прозаїчним, позбавленим уяви та знайомим «московитам» — людям на кшталт Клемента Ґоттвальда.

Трайчо Костов під час війни і до свого арешту очолював болгарських партизанів-комуністів; коли війна скінчилася, він став другою особою після Георгія Димитрова, який щойно повернувся з Москви, аж доки в 1949 році його воєнне досьє не використали проти нього. У Польщі Гомулка разом із Мар’яном Спихальським організував збройний опір нацистському режиму; після війни Сталін надав перевагу Беруту й іншим московським полякам. І Спихальський, і Гомулка пізніше опинилися під арештом та, як ми вже бачили, заледве уникли головних ролей на своїх власних публічних процесах.

Траплялися й винятки. У Румунії був один «національний» комуніст, Деж, який стояв за поваленням іншого «національного» комуніста, Петрешкану, а також заходом зірки бездоганної «московської» сталіністки Анни Паукер. І навіть Костов провів початок 1930-х років у Москві, у балканському відділі Комінтерну. Крім того, він був знаним критиком Тіто (хоча мав на те власні причини: Костов убачав у Тіто спадкоємця сербських територіальних претензій до Болгарії). Однак це його не врятувало, а навпаки, лише обтяжило його злочин: Сталіна не цікавило порозуміння чи навіть згода, йому була потрібна тільки неухильна покора.

Насамкінець, під час відбору кандидатів на роль підсудних та їхніх обвинувачень значну роль відігравало особисте зведення рахунків та цинічний прагматизм. Як пояснював Карол Бацилек у своєму виступі перед Національним з’їздом Комуністичної партії Чехословаччини 17 грудня 1952 року, «питання, хто винний, а хто — ні, зрештою вирішуватиме Партія за допомогою органів національної безпеки». У деяких випадках останні фабрикували справи проти людей випадково або зі стелі; в інших — навмисне стверджували те, що суперечило відомій їм правді. Приміром, двох підсудних із процесу Сланського звинувачували в завищенні цін на чеські продукти для Москви. Зазвичай ціни на товари, які виробляли країни-сателіти, навмисне занижували на користь СРСР; тільки Москва могла погодити винятки. Утім «націнка» в чеському випадку була встановленою радянською практикою, і прокурори про це добре знали: то був шлях виведення готівки на Захід через Прагу для розвідницьких операцій.

Аналогічним виявом цинізму — та частиною кампанії особистого знеславлення — стало звинувачення проти Анни Паукер, якій закидали праве та ліве «ухильництва»