Абдул Рашид Махмуді - Після кави, Абдул Рашид Махмуді

Сальма крадькома поглядає на нього. Мідхат ненавидів, коли люди дивилися на нього крадькома. Він сподівався сісти навпроти Нахед, щоб насолоджуватися її красою, але тепер подякував зіркам, що цього не сталося. Він не хотів, щоб хтось примітив, недоліки його зовнішності та щоб, не дай Бог, не розпізнали за його рисами, спустошення та наляканість усередині. Під час великої битви його сили були напоготові. Але тепер, коли війна закінчилась, Мідхат відчував себе виснаженим, втомленим і безсилим.

Нахед повернулася до розмови про Єгипет:

— Ми провели дві ночі на Синаї біля монастиря Святої Катерини. Дві найпрекрасніші ночі мого життя. Ми лягали на землю — кожен у свій спальний мішок — і не заплющували очі, поки вони не наповнювалися небом з усіма його зірками. І ми б...

Він перебив її:

— Ви сказали — ми. Ви були з групою?

— Нас було лише двоє: я і Сальма. І на Синаї я вперше зрозуміла, що ми, міські люди, не просто втратили можливість бачити місяць і зірки, ми також утратили здатність слухати тишу.

— Це звучить, як поезія, — жваво відреагував Мідхат, оскільки все це було частиною гри. Він відчув величезне бажання направити розмову на музику. — Я знаю, що в музиці хвилини тиші так само важливі, як і мелодія, — сказав він.

— Це правда, — погодилася Нахед. — Мовчанка містить слова, які ми зазвичай не чуємо.

Він на мить замислився, а потім додав:

— Я зрозумів це, коли закохався в класичну музику.

Сальма змінила тему:

— Як вам Відень, коли побачили його вдруге?

— Я бачив його поверхнево ще вперше, — відповів Мідхат. — Але тепер, коли повернувся, бажав цілувати його стіни та обіймати його людей.

Сальма засміялася, її обличчя сяяло, коли вона говорила:

— Цілувати стіни — будь ласка. Але цілувати людей... це небезпечно.

Усі троє засміялися. Здавалося, Карл трохи замкнувся в собі, задоволений тим, що вже почув. Він відійшов від розмови й мав такий вигляд, ніби маскувався за своїми пухнастими білими вусами та ніжною усмішкою.

Нахед запитала Мідхата, які композитори йому подобаються.

— Мені подобаються всі, хто жив у Відні, починаючи з Гайдна, за винятком Малера та Шенберґа.

— А чому ви виключаєте Малера? — запитала Сальма. — Я не думаю, що це справедливо.

— Я не можу сказати, що він мені не подобається, — відповів чоловік, замовкаючи на деякий час поміркувати. — Схоже, я просто не віддаю йому належного. Я намагався зрозуміти його настільки, наскільки він заслуговує, але, на жаль, поки що не зміг. І я дуже намагаюся дослухатись до Ваґнера, але мені це не вдається...

— Як таке може бути? — здивовано запитала Нахед. — Я люблю Ваґнера. Ви не розумієте, що втрачаєте.

Чи варто висловлювати свої думки про Ваґнера перед професійним музикантом, чи триматися й мовчати? Найкраще було б нічого не говорити, але Нахед підштовхнула його плечем.

— Тоді скажіть нам, чому вам не подобається Ваґнер.

Він набрався сміливості й вирішив піти на ризик, вибачившись за свою неосвіченість.

— На жаль, коли я був молодим, у мене не було можливості вивчати музику. Ніхто, з тих країв, де я виріс, не піклувався про навчання музиці. У середню школу приходив вчитель музики навчати нас грати на уді, але після двох-трьох відвідувань він зник. Він підходив зі своїм інструментом, грав на ньому кілька хвилин і розповідав про музичну гамму: до, ре, мі, фа, соль, ля, сі. Потім він зник назавжди. А мої знання музики залишились обмеженими. Тепер, що стосується Ваґнера...

Сальма все ще крадькома, скоса поглядала на нього, вивчаючи його обличчя. Вона, мабуть, помітила, що ліве око косить, але це вже не стримувало його, і чоловік висловив свою думку про Ваґнера, як би там не було.

— Що стосується Ваґнера, я намагався зрозуміти його, і ще намагаюся, але просто не можу повністю оцінити. По-перше, я не дуже цікавлюся північноєвропейськими легендами, які його надихали. Я родом із Середземного моря, і я грек розумом і серцем. По-друге, мені не до душі, як він прославляє смерть. Він вірить, що любов не справжня, якщо близьких не об’єднає темрява смерті. Тоді як я люблю світло і ясність дня, і вірю, що ми можемо втратити своє кохання в цьому нашому світі, і на кілька хвилин, і назавжди. Іншими словами, після розлуки та боротьби. Захоплення і єднання з коханою людиною доступне лише тим, хто пізнав розлуку та самотність. Але коли справа доходить до смерті, не може бути об’єднання, ейфорії чи любові.

— А чому ні, якщо це його філософія кохання? — запитала Нахед.

— Мені важко прийняти цей абсурд, — відповів він після деяких вагань. — Я можу зрозуміти коханця, який хоче померти з тим, кого любить, у надії, що вони зустрінуться в іншому житті. Але Ваґнер не вірить в життя після смерті. Смерть у його очах є повним розчиненням. І третє...

— О, а є третє? — грайливо перебила його Сальма.

Він повернувся до неї, сміючись.

— А ще є третє, Сальмо. До сьогодні я не бачив цілком задовільного виконання «Трістана та Ізольди» — це найближча до душі опера Ваґнера. Чому? — він засміявся. — Я наперед вибачаюсь за свої слова, але до сьогодні я не бачив красивої співачки, яка б співала партію Ізольди. Ізольда має бути чарівною. Їй недостатньо гарного голосу. Вона має бути надзвичайно привабливою.

— Але це не вина Ваґнера, — зауважила Сальма.

— Це правда, — погодився він. — Я винен сам. Але ви запитали мене, чому я не люблю Ваґнера, і це мої проблеми. Я чекаю дня, коли подивлюся на Ізольду, яка має і приголомшливий голос, і приголомшливу красу. Тоді я підійду на крок ближче до Ваґнера.

— Сподіваюся, вам не доведеться довго чекати, — сказала Нахед. — Співати в операх Ваґнера непросто.

— Я не можу піти в оперу, якщо вона не приємна для ока так, як для слуху, — сказав він. — І я гадаю, що Ваґнер погодився б зі мною в цьому. Хіба не він запропонував теорію опери як всеосяжного мистецтва, що об’єднує поезію, музику, спів, акторську гру та виставу?

Мідхат засміявся, а Сальма запитала, чому він сміється.

— Колись я бачив незабутню постановку «Мадам Батерфляй», — відповів він. — Я не повірив своїм очам, коли побачив, що за співачка грає головну роль. Вона була величезною масою плоті та жиру. Чи можете ви собі це уявити! Ніхто не може переконати мене, що ця гора жиру, який би гарний у неї не був голос, могла зіграти