Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

і дізнатися про стан справ. Тільки б виграти час! Тільки б домогтися відстрочки хоча б на тиждень…

29

Однак про жодну відстрочку в такий напружений час не могло бути й мови. Сімдесят п’ять тисяч доларів, позичених у друзів, і шістдесят тисяч, здобутих у Стаєрса, пішли на погашення заборгованості Джирардському національному банку; залишок — тридцять п’ять тисяч — Ковпервуд поклав у сейф у себе вдома. Потім він востаннє звернувся до банківських та фінансових діячів із проханням допомогти і отримав відмову. Проте навіть у цей скрутний для нього час Ковпервуд не виявив жодних ознак слабкості. Він лише подивився з вікна свого кабінету на маленький дворик і зітхнув. Що ще міг він удіяти? Він надіслав батькові записку, просячи його прийти до сніданку. Іншу таку ж записку він надіслав юрисконсульту Гарперу Стеджеру — своєму однолітку, якого дуже любив. Розум Ковпервуда гарячково розробляв усе нові й нові плани отримання відстрочки — звернення до кредиторів тощо, — але, на жаль, його банкрутство було неминуче. Найгірше, що тоді розкриються його махінації з міським казначейством, і зчиниться не тільки громадський, а й політичний скандал. Найбільша з усіх небезпек, що загрожувала йому, — це звинувачення в співучасті (якщо не в юридичному, то в моральному сенсі) у розкраданні міських коштів. Авжеж, його конкуренти постараються, аби роздмухати скандал! Безумовно, він і після банкрутства зуміє поступово стати на ноги, але це буде дуже нелегко… А батько… Його теж не пощадять. Мабуть, він буде змушений піти з поста директора банку.

Ось які думки мучили Ковпервуда, коли до його кабінету увійшов розсильний і доповів про прихід Ейлін Батлер і Альберта Стаєрса (який приїхав майже одночасно з нею).

— Запроси міс Батлер, — сказав Ковпервуд, встаючи. — Містеру Стаєрсу запропонуй почекати.

Ейлін увійшла швидким, рішучим кроком. Ефектний золотаво-коричневий костюм із темно-червоними ґудзиками вигідно окреслював її фігуру. На голові у неї красувався маленький коричневий капелюшок із довгим пером, який, на її переконання, дуже їй пасував; шию оповивали кілька разків золотого намиста. Її руки, як і зазвичай, обтягували м’які рукавички, на маленьких ніжках були взуті елегантні черевички. Вираз її очей був якимось по-дитячому ображеним, утім вона всіляко намагалася це приховати.

— Коханий! — вигукнула вона, простягуючи руки до Френка. — Що сталося? Мені так хотілося вчора ввечері про все розпитати тебе! Невже тобі загрожує банкрутство? Батько і Оуен говорили про це вчора.

— Що саме вони говорили? — запитав Ковпервуд, обнімаючи її і ніжно вдивляючись у її стривожені очі.

— Ох, ти знаєш, тато дуже лютився на тебе! Він підозрює нас. Хтось написав йому анонімного листа. Вчора він влаштував мені справжній допит — але нічого не вийшло! Я все заперечувала. Я вже двічі приходила сюди сьогодні вранці, але тебе не було. Я так боялася, що батько побачить тебе раніше і ти обмовишся.

— Я, Ейлін?

— Ні, звісно ж, ні! Я не думала про це. Утім, я й сама не пам’ятаю, що я думала. Любий, я в такій тривозі! Я всю ніч не спала. Я вважала себе сильною, але в душі так переживала за тебе! Знаєш, що він зробив: всадовив мене в крісло біля свого столу, прямо навпроти вікна, щоб краще бачити моє обличчя, і дав мені цього листа. Спершу я здивувалася, а тоді навіть і не пам’ятаю, що і як казала йому…

— Що ж ти все-таки відповіла?

— Ну, певно ж, я сказала: «Яка безсоромність! Це брехня!». Але сказала не відразу. Моє серце ледь не вискочило з грудей. Боюся, він усе збагнув по моєму обличчю. У мене навіть подих перехопило.

— Твій батько — дуже мудрий, — зауважив Ков­первуд. — Він — стріляний горобець. Тепер ти бачиш, у якому ми скрутному становищі. Слава Богу, що він лише показав тобі листа, а не надумав стежити за будинком. На це йому, ймовірно, було дуже важко зважитися. А тепер він нічого не може довести. Але він усе знає — його не обдуриш!

— Чому ти думаєш, що він знає?

— Я вчора бачився з ним.

— Він що-небудь говорив тобі?

— Ні. Але я бачив його обличчя: мені було досить того, як він дивився на мене.

— Любий мій… Але ж мені й батька дуже шкода…

— Авжеж. Мені також. Утім, тепер уже пізно. Про це треба було думати раніше.

— Але я так кохаю тебе! Ох, любий мій, він мені цього ніколи не пробачить! Він мене обожнює. Він не повинен знати! Я ні в чому не зізнаюся! Але... О, Боже!

Вона притиснула руки до грудей, а Ковпервуд дивився їй у вічі, намагаючись її заспокоїти. Повіки Ейлін тремтіли, губи дрижали. Їй було боляче за батька, за себе, за Френка. Дивлячись на неї, Ковпервуд уявляв собі всю силу батьківської любові Батлера, а також усю силу і небезпеку гніву старого підрядника. Скільки ж різних обставин тут перепліталося, і як трагічно могло все це скінчитися!

— Ну, годі, люба! — сказав він. — Тепер уже нічому не зарадиш. Де ж моя сильна, смілива Ейлін? Я вважав тебе мужньою. Невже я помилявся? А зараз я так потребую, щоб ти була сильною.

— Справді?

— Ще б пак!

— У тебе великі неприємності?

— На мене, мабуть, чекає банкрутство, моя люба.

— Не може бути…

— Так, дівчинко! Я загнаний у глухий кут. І поки не бачу виходу. Я чекаю зараз свого батька і Стеджера, мого юриста. Тобі не можна тут залишатися, моя втіхо. Твій батько може будь-якої миті зайти сюди. Ми повинні десь зустрітися завтра, скажімо, у другій половині дня. Ти знаєш індіанську скелю на березі Віссахікону?

— Знаю.

— Можеш бути там завтра о четвертій?

— Можу.

— Пильнуй лише, чи за тобою не стежать. Якщо я не прийду до пів на п’яту — не чекай мене. Це означатиме, що я підозрюю стеження. Утім, боятися нема чого — треба тільки бути обережними. А тепер іди, моя кохана! У будинку 931 нам уже не можна бувати. Доведеться підшукати щось інше.

— Ох, любий