Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

грошах і дозволяєте залякувати себе зграї інтриганів і здирників, які мають право вплутуватись у ваші і мої справи не більше, ніж перший стрічний. Вони цікавляться вами лише тому, що сподіваються вас обібрати. Зрозумійте: вони утримують вас від єдиного кроку, який ще міг би вас врятувати! Через якісь нещасні триста тисяч, які я за три або чотири тижні повернув би вам у п’ятикратному розмірі, ви готові приректи мене на банкрутство, а себе — на каторгу. Я відмовляюся розуміти вас, Джордже! Ви — божевільний! Ви до самої смерті будете жалкувати через це рішення.

Він зачекав декілька секунд (раптом його слова в останню мить справлять якийсь вплив?), але переконавшись, що Стінер, як і раніше, глухий до всіх аргументів, скорботно похитав головою і вийшов.

Уперше за все своє життя Ковпервуд на мить відчув страшенну втому, більше того — відчай. Він завжди глузливо ставився до грецьких міфів про людей, переслідуваних злими фуріями. А тепер лиха доля немов і справді накинулась на нього. Дуже схоже на те. Але, так чи інак, він не дасть себе залякати! І навіть у ці хвилини важких переживань він вийшов своєю звичною бадьорою ходою, високо піднявши голову і розправивши плечі.

У великій кімнаті, що прилягала до кабінету Стінера, Ковпервуд зустрів Альберта Стаєрса, керуючого канцелярії і секретаря міського скарбника. Ковпервуд приязно ставився до нього і не раз обговорював із ним другорядні угоди, що стосувалися міської позики, оскільки Стаєрс розумівся на тонкощах фінансових операцій і звітності незрівнянно ліпше за свого начальника.

Побачивши Стаєрса, Ковпервуд раптом згадав про сертифікати міської позики, які він купив на шістдесят тисяч доларів. Він не здав їх в амортизаційний фонд і найближчим часом не збирався здавати (хоча б тому, що не мав можливості цього зробити, поки у нього на руках знову не буде значних грошових ресурсів). Справа в тому, що ці сертифікати він використав на погашення невідкладних платежів, а грошей для їх викупу, точніше реалізації, у нього не було, як, утім, не було й бажання викупати їх. Відповідно до закону, Ковпервуд зобов’язаний був негайно депонувати сертифікати на рахунок міського казначейства і тільки після цього отримати за них компенсацію у скарбника. Інакше кажучи, міський скарбник не мав права оплачувати таку операцію, поки Ковпервуд (особисто або через своїх агентів) не надав йому підтвердження здачі придбаних ним сертифікатів до банку або іншої фінансової установи. Насправді ж ані Ковпервуд, ані Стінер цього закону не дотримувалися. Ковпервуд міг купувати сертифікати міської позики для амортизаційного фонду на будь-яку суму, закладати їх де йому було завгодно і отримувати відповідну компенсацію з міського казначейства без будь-яких підтверджень. До кінця місяця казначейству зазвичай вдавалося з різних джерел зібрати стільки сертифікатів, скільки потрібно було для покриття дефіциту, але (і це траплялося неодноразово) на дефіцит взагалі дивилися крізь пальці, якщо гроші, отримані від застави сертифікатів, потрібні були Ковпервуду для його біржових махінацій. Звісно, це суперечило закону, але ні Ковпервуд, ні Стінер не рахувалися, точніше, не хотіли рахуватися з законом.

Ускладнення в цей момент полягало в тому, що Ков­первуд отримав від Стінера наказ утриматися як від придбання, так і від продажу сертифікатів. Цей наказ спонукав його до суто офіційних відносин із міським казначейством. Щоправда, остання купівля була здійснена до отримання листа, але Ковпервуд не здав сертифікатів до фонду. Зараз йому потрібно було дістати чек на витрачену ним суму; але ж не виключено, що стара й зручна система зведення балансу до кінця місяця ще не була скасована. Стаєрс може зажадати у нього розписку банку про здачу сертифікатів. Тоді йому не бачити, як своїх вух, цього чека на шістдесят тисяч доларів, бо на руках у нього немає паперів і, отже, депонувати їх неможливо. Якщо ж Стаєрс нічого не зажадає, то Ковпервуд отримає необхідний чек. Але згодом така махінація може стати підставою для судового переслідування. Якщо він до банкрутства не здасть сертифікатів, йому згодом можуть висунути обвинувачення в шахрайстві. Однак, міркував собі Ковпервуд, може статися й так, що він не збанкрутує. Якщо хоча б кілька банків, з якими він веде справи, з певної причини змінять свою позицію і перестануть вимагати від нього погашення заборгованості — він урятований. Цікаво, чи зчинить Стінер галас, якщо він все-таки отримає необхідний йому чек? І як поставляться до цього верховоди міста? Чи знайдеться прокурор, який сприятиме цій справі, якщо Стінер подасть позов? Ні, навряд; і взагалі тут немає чого боятися. Будь-який суд візьме до уваги угоду, що існувала між ним і Стінером, — між маклером і клієнтом. До того ж, коли гроші опиняться в його руках, сто шансів проти одного, що Стінер і не згадає про них. Ця сума буде зарахована до інших непогашених зобов’язань — і справі кінець. Усі ці міркування з блискавичною швидкістю промайнули в мозку Ковпервуда. Треба ризикнути. Він підійшов до столу секретаря.

— Послухайте, Альберте, — стишено вимовив він, — я вранці придбав для амортизаційного фонду на шістдесят тисяч доларів сертифікатів міської позики. Завтра я при­шлю когось до вас за чеком, а ліпше — випишіть-но мені його зараз. Ваше повідомлення про припинення операцій я отримав. Зараз я їду до себе в контору. Ви можете просто занести в амортизаційний фонд вісімсот облігацій із розрахунку сімдесят п’ять — вісімдесят доларів за штуку. Докладний опис я вам надішлю згодом.

— Будь ласка, містере Ковпервуд! — з готовністю погодився Альберт. — Я чув, що акції, мов навіжені, летять униз? Сподіваюся, вас ця паніка не зачепила?

— Лише частково, Альберте, — з посмішкою відповів Ковпервуд, тим часом як Стаєрс уже виписував чек.

А раптом через безглузду випадковість зараз вийде з кабінету Стінер і не допустить видачі чека, хоча це й законна операція? Він, Ковпервуд, має право на цей чек — звісно, за умови, що, як це й передбачається, депонує облігації у хранителя амортизаційного фонду. Ковпервуд з хвилюванням чекав, поки Альберт заповнить бланк, і тільки коли чек уже був у нього в руках, зітхнув із полегшенням. Шістдесят тисяч доларів у нього є, а ввечері він постарається реалізувати обіцяні йому сімдесят п’ять тисяч. Завтра треба буде знову побачитися з Кітченом, Волтером Лі, представниками «Джей Кук і Ко», «Кларк і Ко» — з усіма особами та представниками фірм, яким він винен гроші (а їх набрався довжелезний список), —