Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

його голосу не змінився, проте Микола Семенович майже фізично відчув, до чого напружені думки роїлися в його русявій голівці:

– Моя мама – єврейка, але ж ви самі сказали Даньці, Йосці й Артаку, що ображати людей за національною ознакою – це остання підлість…

– Я й не думав ображати ні тебе, ані твою шановну маму, – запевнив його вчитель, – просто тепер мені дещо зрозуміло.

– Ви все ж таки вважаєте мене вундеркіндом, хоч це і погане слово?

– Якщо тобі більш до вподоби Професором називатися, то й називайся. Але давай-но ближче до нашої теми. Про що ти мені розповісти збирався?

– А-а-а… хіба іспит так відбувається? Це ж ви мусите мене спитати…

– Ну що ж, гаразд. Тоді розкажи мені… От, припустимо, про спорудження ДніпроГЕСу можеш розказати?

– Як по підручнику?

– Спочатку як по підручнику.

Спартак кивнув і заговорив. Микола Семенович не переривав його, слухав дуже уважно, аж доки новий дзвінок не сповістив про завершення довгої перерви та про початок нового уроку.

– Гаразд, я зрозумів, що підручник ти прочитав вздовж і поперек, – кивнув вчитель. – А що ж я вам розповідав не за підручником?

– А не за підручником ви нам розповіли не про саму лише ДніпроГЕС, а про весь каскад дніпровських електростанцій.

Учитель кивнув.

– Отже, після завершення війни потреба в енергоозброєності соціалістичного господарства зросла багатократно. Тоді вчені вирішили не тільки відновити ДніпроГЕС, що його підірвали фашисти, але й збудувати ще п’ять гідроелектростанцій по Дніпру на території нашої УРСР. Аби продемонструвати особисто товаришеві Сталіну, як це все працюватиме, вчені відтворили в масштабі всі перепади рельєфу вздовж течії Дніпра. У відповідних місцях макет річкового русла перегородили дамбами і греблями в масштабі, а потім залили все водою, підфарбованою синім чорнилом. Тоді стало наочно видно, які обриси матимуть штучні моря і як розгортати систему меліорації українських земель. Але тут стався конфуз.

– Що за конфуз?

– Коли весь цей макет, заповнений водою, демонстрували товаришеві Сталіну, хтось випадково штовхнув одну з табуреток, що підтримували макет по кутках. Тоді гребля найвищої за течією – Київської ГЕС впала, вода з макета Київського водосховища вилилася на береги Дніпра, макет Канівського водосховища переповнився, вода полилася далі… У підсумку, найбільше води вихлюпнулося в дельту Дніпра і в Чорне море. Подивився на все це товариш Сталін, розкурив свою люльку й мовив: «Ну що ж, товариші вчені, всі присутні тут дістали змогу бачити, до чого небезпечним може бути запропонований вами Дніпровський гідрокаскад. А тому, товариші вчені, мусите подбати насамперед про міцність і стійкість дамб та гребель вздовж усієї течії Дніпра! Вважайте це головним завданням нашої рідної Партії та Уряду, бо це буде запорукою безпеки всіх людей». От чим завершилася демонстрація макета каскаду ГЕС товаришеві Сталіну.

– Ну от, а кажеш, що не вундеркінд, – посміхнувся Микола Семенович. – Майже дослівно запам’ятати все, що я вам розповідав… До того ж пам’ятати, що написано в підручнику і що розповідав вам я… Не змішувати одне з одним!.. Отже, хлопче, слово – не горобець: буде тобі п’ятірка з історії за рік, питання закрите. Але оскільки п’ятіркою за сьогоднішній урок ти поступився цьому своєму Мареку, хотілося б чимсь тобі віддячити. Скажи, ти хотів би почути від мене якусь таку історію, яка виходить за межі підручника і шкільної програми?

Про ці свої слова вчитель негайно пошкодував, оскільки Спартак мовив:

– Чи знаєте ви щось про Куренівську трагедію?

– Про шістдесят перший рік? – голос учителя раптом дивно забринів. – А-а-а… з якого дива ти про це запитуєш?

– Та бачте, таке діло, – знизав плечима хлопець. – Розповідаючи про Дніпровський гідрокаскад, ви особливо підкреслювали, як товариш Сталін піклувався про безпеку людей. Бабин Яр замивали не один рік, мабуть…

– Десять років, – ледь чутно пробелькотів Микола Семенович.

– Отже, замивати почали у п’ятдесят першому. А дамбу проектували ще раніше. Отже, товариш Сталін мусив попередити: будуйте дамбу міцніше, щоб у Києві не сталося біди! То попередив чи ні, ви не знаєте, часом?

– Я знаю от що…

Наступні півгодини Микола Семенович говорив без упину, Спартак же слухав украй уважно, намагаючись не пропустити жодного слова. Виявляється, колись у часи війни у майбутнього вчителя історії був товариш по службі – капітан Маматкулов, який закінчив війну підполковником. Вдома у таджицькому місті Кулябі у нього були дружина й діти. Один з них вирішив піти по стопах батька, отож, пройшовши строкову службу в Києві, залишився тут і став міліціонером. Батько просив старого товариша по службі – Миколу Семеновича – приглянути за сином і в разі чого допомогти. Але той період життя у нього виявився складним: він ще не встиг адаптуватися у цивільному житті на посаді шкільного вчителя. Хто ж знав, що старший сержант Маматкулов чергуватиме на розі вулиць Фрунзе і Новоокружної того самого фатального ранку 13 березня 1961 року?

– Він був такий м’який, ввічливий – як-от ти зовсім. Вихований інтелігентний хлопець… якщо мати на увазі вроджену народну інтелігентність. Коли батько приїхав до Києва, щоб забрати рештки тіла сина, то він валявся у мене в ногах і ридма ридав отакенними сльозами. Все запитував: «Колю, Колю!.. Як же ти не догледів за моїм хлопчиком?! Я ж тебе просив… Просив, а ти не догледів». Це лячно, коли здоровий мужчина ридає, немов дівчисько. Лячно! А загинув він знаєш як? Отож слухай…

Розповідь учителя зупинив черговий дзвінок, що сповістив про закінчення чергового уроку. Лише тоді Микола Семенович відпустив учня, бо після російської літератури у п’ятому класі мала бути математика, та й до кабінету історії повинен був прийти на урок 9-А клас.

Сьогодні ввечері Спартак лягав спати вкрай щасливим: ще б пак, йому нарешті вдалося роздобути друге альтернативне свідчення про Куренівську трагедію! А разом з історією мами Гаті – третє за загальним ліком. Ще одну історію він почув від колишньої киянки, яка вийшла заміж за жителя Запоріжжя: торік вони відпочивали разом у Кирилівці на Азовському морі.

А ще треба якось викликати на відвертість тітку Елю, з якою його звів Марек. От тільки зробити це не надто просто. Треба підлаштувати все таким чином, щоб Марек привів його до тітки Ельвіри, а потім пішов би геть, залишивши їх удвох. Тоді можна буде розпитувати, не боячись, що про це дізнається його однокласник.

Утім, поки що лишалося обробити сьогоднішній «улов». Отож Спартак зробив те, що зазвичай робив щотижня в неділю ввечері: улігшись в ліжко, заплющив очі й почав в усіх можливих подробицях уявляти розвиток трагедії хвилину за хвилиною. Тільки тепер у цю картину стібок за стібком впліталися