Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

Жандарі би­ли йо­го з своєї сто­ро­ни, си­лу­ючи йо­го тим до зізнан­ня, од­на­че він мов­чав. Лиш раз,- ко­ли, вда­ре­ний кольбою, [113] мов пе­ре­лом­ле­ний упав до землі,- крик­нув, як пе­ред­ше, жалісно: - Ми­хай­ле, Ми­хай­ле! Чо­му не ле­жу я замість те­бе на лаві?! - Йо­го по­во­лок­ли до міста.

Мати кри­ча­ла ди­ки­ми го­ло­са­ми, рва­ла во­лос­ся і ки­да­ла­ся бігцем за ним,- та лю­ди, що не відсту­па­ли від неї, вдер­жа­ли її. Івоніка ста­нув ка­ме­нем на по­розі і, не ство­рив­ши уст ні до од­но­го сло­ва, во­див за ни­ми неп­ри­том­ним пог­ля­дом. По хвилі по­хи­ли­лась набік йо­го го­ло­ва й зад­ри­жа­ла. По­ба­чив, як один із жан­дармів уда­рив хлоп­ця знов по пле­чах, і з йо­го гру­дей вир­вав­ся звук бла­гальний, зах­рип­лий звук, що мав оз­на­ча­ти: «Не бий­те йо­го!!»

Відтак, за­рив­ши пальці мовч­ки в во­лос­ся, поп­лен­тав­ся не своїм кро­ком до ха­ти.

Там жінка вдру­ге зомліла.

Судді ла­го­ди­ли­ся до від'їзду. Івоніка ле­жав у їх но­гах.

Вони да­ли роз­каз, щоб мер­ця до­кон­че ще сьогодні по­хо­ва­ли, а він оце бла­гав доз­во­лу, щоб по­хо­рон міг аж завт­ра відбу­ти­ся.

- Завтра, як лиш за­зоріє… як лиш од­ним про­ме­нем заб­лис­не, ви­не­се­мо йо­го; зак­риємо йо­го ли­це навіки і ли­ши­мо­ся йо­го си­ро­та­ми. Завт­ра пе­рес­ту­пить вос­таннє по­ля, які пес­тив своїми мо­ло­ди­ми ру­ка­ми. Ос­та­вить у нашій хаті навіки своє місце й навіки ля­же в сирій землі…

Піднявшися і уцілу­вав­ши ру­ки й коліна панів, упав знов тяж­кою гру­дою до чу­жих ніг. Си­ве во­лос­ся йо­го й ус­та до­тор­ка­ли­ся їх раз по раз. Але відповідь бу­ла неп­ри­хильна.

Се ж не бу­ло мож­ли­во. Бу­ло цілком не­мож­ли­во. Не сміло бу­ти. За­кон не доз­во­ляв… І враз із відповіддю зсу­не­но чорні, пра­цею зат­вердлі ру­ки, що, мов живі око­ви, ук­ла­да­ли­ся ціпко дов­ко­ла колін.

- Лише до завт­ра,- бла­гав ста­ре­чий го­лос, що сер­це роз­ри­вав,- щоб я не відвів своєї най­ліпшої ди­ти­ни під ніч у зем­лю. Щоб я пе­ре­дав її дру­го­му світові при божім світлі, щоб во­но поб­ла­гос­ло­ви­ло йо­го вос­таннє, нім йо­го вічна ніч за­хо­пить та прис­пить навіки мо­лоді очі…

І знов те са­ме: «Не вільно». В такім стані не смів мерт­вець пе­ре­ле­жу­ва­ти вже в хаті, а над­то ще цілу ніч, ко­ли ночі те­пер далі най­довші…

А потім знов мольби…

Хто стра­тив ди­ти­ну в та­кий спосіб, а дру­гу… одніську… що­би ви­ве­ли йо­му з до­му отак?

- Я не знаю, як ме­не зем­ля но­сить. Гос­подь один знає, що далі бу­де… лиш ди­ти­ну свою аби я вдни­ну міг землі пе­ре­да­ти. Він у ме­не по­гас без світла й без сповіді! Він мо­ло­дий… Він був со­неч­ком у моїй хаті. Ніко­го на во­лос не скрив­див… Все, що мав, іде з ним у зем­лю… і мав би я йо­го хо­ро­ни­ти вночі… Він же в ме­не жовнір…

Та тут і ур­вав­ся зар­жавілий го­лос. Уд­воє покірно по­хи­ле­на стать по­ва­ли­ла­ся на­но­во до ніг. Як пер­ше, зміта­ло си­ве во­лос­ся по но­гах… як пер­ше, до­торк­ну­ли­ся їх су­до­рож­не ус­та, лиш що те­пер і чо­ло діткну­ло­ся, мов свя­тої іко­ни, тих ніг.

Коли хви­ли­ну пізніше підня­ла­ся си­ва го­ло­ва й ру­ки здійма­ли­ся, щоб ску­ва­ти на­но­во чужі коліна, за суд­дя­ми й слід зас­тиг. Тоді по­ва­лив­ся він на­зад до землі… Ус­та вик­ри­ви­ли­ся в бру­тальну усмішку, і він вп'ялив у зем­лю за­де­ревілий свій пог­ляд.

- Бери йо­го,- заск­ре­го­тав крізь зу­би,- бе­ри і спряч. Пра­ця і кров моя пішли в те­бе, а те­пер бе­ри ж і йо­го! - І, при­пав­ши ли­цем до землі, за­ри­дав тяж­ко.- Гос­по­да­ри­ка тво­го не да­ви… не да­ви, свя­та ца­ри­це, гос­по­да­ри­ка тво­го мо­ло­до­го, ка­ме­нем не будь, пе­ром будь - будь йо­му лег­ка, ца­ри­це ти на­ша, пе­ром йо­му будь!

…І пішов у зем­лю плач та­кий, яким не зап­ла­че вскорі пер­ша-ліпша людська грудь, а чорні ру­ки ври­ва­ли­ся в її грудь і шу­ка­ли су­до­рож­не по­легші…

- Білий хлібець вложіть йо­му в тру­ну і со­лод­ких яб­лук до то­го…- при­ка­зу­вав Івоніка го­ди­ну пізніше, відда­ля­ючи­ся нерівним кро­ком з до­му до па­нот­ця, щоб сей ла­го­див­ся по­хо­ро­ни­ти си­на ще нині ве­чо­ром.

Зближалася ніч.

Тихо, не­замітно, з лег­ким смут­ним су­мер­ком, а відтак з рап­то­вим розцвітом цілої гли­би­ни не­бес­ної…

Місяць зал­ляв­ся світлом, аж жевріючи, ви­ри­нув пер­ший на гли­би­ну, а за ним ви­ру­ши­ли всі що до од­ної зорі.

Прибравшися у весь блиск срібла, зда­ва­ло­ся, дри­жа­ли не­нас­тан­но з яко­гось зво­ру­шен­ня і, дри­жа­чи, ме­рехтіли всім ба­гатст­вом своєї пиш­ності до ти­хої землі.

У всю свою чу­дот­вор­ну кра­су приб­ра­ла­ся ти­ха не­бес­на гли­би­на.

XXII

Перед до­мом Івоніки по­важ­ний рух.

Люди чи не з трьох сіл зібра­ли­ся тут - жінки й чо­ловіки, а їхній півго­лос­ний шепіт здіймається не­ви­ди­мою хви­лею дов­ко­ла дрібної ха­ти­ни.

Віз, зап­ря­же­ний пиш­ни­ми во­ла­ми і вис­те­ле­ний най­до­рож­чим ки­ли­мом, жде не­да­леч­ке ха­ти. На нім ма­ють вез­ти до­мо­ви­ну.

Дикими пог­ля­да­ми ог­ля­да­ються звіря­та дов­ко­ла се­бе. Не такі спокійні, як зви­чай­но. Дов­ко­ла них го­рить світло, май­же всі лю­ди три­ма­ють у ру­ках свічки, а їх про­зорі, жов­таві язич­ки так і хи­та­ються за кож­ним ру­хом у сум­ра­ку ночі ту­ди й на­зад.

- Світло бо­же вгорі, а світло свічок он тут, і хлоп­ця по­хо­ва­ють, мов уд­ни­ну! - обізва­ла­ся Докія; бліда, з вог­ки­ми очи­ма, мов ца­ри­ця без ко­ро­ни, обер­та­ла­ся по­важ­но ме­жи людьми і своїми сло­ва­ми роз­рад­жу­ва­ла тут чо­ловіка, а там жінку…

- Я собі не при­га­дую іншої та­кої крас­ної ночі, як оця! - обізва­ла­ся од­на із ста­рух, що, спер­ши­ся о стіну ха­ти, роз­див­ля­ла­ся уваж­но між людьми. Зда­ва­ло­ся, не­милі очі ста­рості так і ба­жа­ли про­ник­ну­ти все наскрізь. - Чи при­га­дує собі хто та­ку ніч?

- Так са­мо вид­но бу­ло, як оба брат­тя йшли до лісу, та відтак один ли­ше вер­тав звідтам! - обізвав­ся ста­ре­чий дри­жа­чий го­лос муж­чи­ни.

Вона ог­ля­ну­ла­ся, її острі, блис­кучі, мов у по­ло­ви­ка, очі вто­пи­ли­ся гли­бо­ко в од­не ста­ре му­жеське об­лич­чя. Во­на йо­го зна­ла, але не відповіла нічо­го. По йо­го го­лосі пізна­ла, що не сміла нічо­го ка­за­ти.

- Один чо­ловік вер­тав пізно з міста і зди­бав обох. Один із них мав руш­ни­цю на пле­чах. Тоді бу­ла та­ка бо­жа нічка, як сьогодні!

Білоголова озир­ну­лась. Не чув ніхто то­го, крім неї, що він ка­зав? Не зна­ла, ніхто нічо­го не ска­зав. Ста­рий Пет­ро, що сто­яв ко­ло неї, за­ки­нув ли­ше:

«Боже, бо­ро­ни, бо­же, бо­ро­ни!» - і скло­нив­ся низько до землі. Во­на пішла за йо­го пог­ля­дом. Він по­ба­чив ве­ли­кий хрест, що пос­тав­ле­но в тій хвилі під стіну ха­ти.

- Хоч людське око не до­ба­чи­ло то­го всього, та про­те ба­чи­ла се зем­ля і не­бе­са божі! - про­май­ну­ло вже лиш ше­по­том ко­ло її вух.- Те­пер тре­ба за двох мо­ли­ти­ся. За то­го, що там угорі, і за сього, що тут ли­шив­ся.