Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

кож­ний ку­тик і май­же до­го­ри но­га­ми пе­ре­вер­ну­ли все. По уп­ливі од­ної го­ди­ни ос­тав­ся бур­дей у най­сумнішім виді. Цілко­ви­то опу­ще­ний, на за­пустілих, чу­жих по­лях. Од­на Сой­ка ли­ши­ла­ся тут і ле­жа­ла ти­хо. Прос­тяг­нув­ши­ся в цілій своїй дов­жині й ук­лав­ши го­ло­ву на впе­ред ви­тяг­нені ла­пи, ле­жа­ла ти­хо, не­по­во­руш­но. Во­на пла­ка­ла. Інстинк­тив­но відчу­ва­ла в мерт­вецькій ти­шині, що на­ляг­ла на­раз на бур­дей, щось ли­хо­го. Підніма­ючи від ча­су до ча­су мор­ду вго­ру - вітри­ла щось ню­хом у повітрі і ви­ла. Смутні, гри­зучі, ди­ко роз­пу­щені зву­ки зат­ри­во­же­ної її душі нес­ли­ся дов­ко­ла неї да­ле­ко в ши­ро­ку ти­ши­ну і, не за­чуті ніким, тут же зав­ми­ра­ли. В селі пе­ре­шу­ка­ли ще ха­ту Гри­горія і пе­рес­лу­ха­ли йо­го з ро­ди­ною. Во­ни ж бу­ли в зв'язі з мо­ло­дим хлоп­цем і во­ро­гу­ва­ли про­ти ро­ди­телів уби­то­го.

Але во­ни нічо­го не зна­ли. Сто­яли при тім од­но­го­лос­не, що нічо­го не зна­ли і Са­ву ніко­ли ні до чо­го не на­мов­ля­ли. Зна­ли ли­ше, що Са­ва тої ночі но­чу­вав у них і що ра­но пішов від них.

Рахіра са­ма бре­ха­ла в най­огидніший спосіб. Ка­за­ла, що він уже зве­чо­ра прий­шов до неї і не ру­шав­ся аж до ра­на з по­ду. Ра­но пішов прос­то від них до во­рож­ки - і прий­шов відти зі сло­ва­ми, що йо­го бра­та за­мор­до­ва­но.

І во­рож­ку пе­рес­лу­ху­ва­но. Во­на оповіда­ла: - Він прий­шов ра­но-ра­не­сенько… май­же в по­тем­ки до неї і пок­лав пе­ред неї жме­ню землі. «Скажіть мені з карт, до ко­го оця зем­ля на­ле­жа­ти­ме?» - ска­зав він до неї. А во­на йо­му ви­чи­та­ла з карт: «На по­ло­вині тобі, а на по­ло­вині дру­го­му, але ко­ло тво­го сер­ця на­кипіла кров аж на­чор­но». На та­ке сплю­нув він упе­ред се­бе, ба май­же на неї сплю­нув, і, не вис­лу­хав­ши її до кінця, заб­рав­ся.

Дома роз­пи­ту­ва­ли ще матір, але з неї не мож­на бу­ло май­же нічо­го ви­до­бу­ти. З пе­ре­ля­ка­но-блуд­ни­ми очи­ма сліди­ла за ру­ха­ми при­сутніх і дер­жа­ла­ся не­нас­тан­но в поб­лизькості мо­ло­до­го си­на. Лед­ве що він на крок відда­лив­ся - во­на вже май­же кри­ча­ла: - Са­во, де ти?

Як довіда­ла­ся, що Са­ву підозріва­ють за убивст­во бра­та, за­го­ло­си­ла не своїм го­ло­сом. Відтак ки­ну­ла­ся до нарікань.

Хто се ка­зав, хто? Са­ва мав би се зро­би­ти? Се ж бу­ла най­чорніша брех­ня, що повз­ла по землі. Хто здурів на та­ку ви­гад­ку? Аби рідний брат за­бив бра­та? Він же в неї од­на-одніська ди­ти­на, і най би лиш посмів хто на нього ру­ку пок­лас­ти (тут ог­ля­ну­ла­ся во­на страш­ни­ми, май­же звіря­чи­ми очи­ма). Най би посмів хто заб­ра­ти йо­го від неї. Ще й йо­го від неї ви­ди­ра­ти? Не дос­та, що од­но­го пог­на­ла прок­ля­та якась ру­ка в зем­лю, що од­ним бу­де зем­ля си­ти­ти­ся, ще й дру­го­го хо­тять ви­ди­ра­ти від неї та пха­ти криміна­лам у па­щу?

- Саво!… де ти? - крик­ну­ла май­же по-ко­ролівськи.- Іди, стань тут ко­ло ма­ми, та не відсту­пай від неї!

Жандарям гро­зи­ла прос­то п'ясту­ком, а суд­дям ме­та­ла пог­ля­ди, що па­ла­ли не­на­вис­тю.

Але во­на зна­ла (наріка­ла), від ко­го се все по­хо­ди­ло. Се від тої чор­ної роз­пус­ниці, що ки­да­ла­ся вчо­ра тут на вмер­ло­го, мов яст­руб,- се від неї по­хо­ди­ла ся лож. Але во­на ще одер­жить від неї свою пар­ти­ку, то і її не ми­не. Її одніську ди­ти­ну в кримінал пха­ти?

Тут во­на розсміяла­ся так страш­но, що лю­дям мо­роз пішов по тілі.

- Анна нічо­го не ка­за­ла суд­дям, бо во­на ле­жить хо­ра,- всту­пив­ся Пет­ро твер­до за дівчи­ною. Він же не міг ніко­ли стерпіти, як обид­жу­ва­ли не­вин­но без­та­лан­ну ту дівчи­ну.

- То най і не підійметься ніко­ли з пос­телі, ко­ли нею там ки­ну­ло,- по­чу­ла­ся бо­жевільна відповідь.

Як суд­дя спи­тав у неї по раз дру­гий, чи Са­ва ве­чо­ром і вночі був до­ма,- бре­ха­ла, що не опус­кав ха­ти ні од­ним сту­пе­нем. Впрочім, во­на «нічо­го не зна­ла». Нічо­го… хоч най її й за­раз на місці уб'ють. За­го­ло­си­ла не своїми го­ло­са­ми.

Сава за­хо­вав­ся за нею, мов ма­ла ди­ти­на, за­чув­ши, що має бу­ти замк­не­ний на час розсліду убійства. Побілів, мов по­лот­но, і скрик­нув жалісно:

- Михайле, Ми­хай­ле! Чо­му не ле­жу я замість те­бе на лаві?

Наостанку за­хо­вав­ся в ма­лих тем­них сінцях ха­ти й ви­зи­рав звідти че­рез ма­ле ни­зеньке вікон­це надвір.

Надворі під ха­тою секціону­ва­ли тіло йо­го бра­та.

Були при тім лиш ста­рий Пет­ро й батько. Батько бла­гав сло­ва­ми-мольба­ми, що сер­це роз­ри­ва­ли, щоб йо­го ди­ти­ну не «шма­то­ва­но», щоб так і впус­ти­ти йо­го в зем­лю, яким уже є,- але на­дар­мо. На­ос­тан­ку підчи­нив­ся волі суддів, вип­ро­сив­ши у них доз­во­лу «своєю ру­кою три­ма­ти тіло ди­ти­ни».

Гей, що за си­ла бу­ла он тут, що її розрізу­ва­ли те­пер! Що за плечі, що за го­ло­ва! Вже ба­га­то-ба­га­то лю­дей мав ста­ренький лікар під своєю ру­кою, але ще ніко­ли не ба­чив стільки си­ли й здо­ров'я! Мов дуб - бу­ло се тіло, а го­ло­ва - мов залізо…

Секція ви­ка­за­ла, що хло­пець міг бу­ти вря­то­ва­ний, ко­ли б був хто за­раз іспо­чат­ку прий­шов із поміччю; він був за­сильний, йо­го мо­ло­де і здо­ро­ве тіло за­сильне у відпорі, що­би підда­ти­ся відра­зу убійчо­му на­боєві, але, стра­тив­ши при­томність і не одер­жав­ши в час по­мочі, за­ги­нув з при­чи­ни втра­ти крові. Вби­то йо­го пе­ред опівніччю. Ра­нок зі своєю поміччю наспів для нього запізно.

Сильні плечі… вед­межі ті плечі, що за­люб­ки, гра­ючи­ся, бра­ли на се­бе най­більший тя­гар - не змог­ли опер­ти­ся тя­га­реві смерті.

По раз пер­ший від смерті си­на ви­бух­нув Івоніка здав­ле­ним хли­пан­ням; йо­го жінка товк­ла внутрі ха­ти, мов бо­жевільна, го­ло­вою до стіни.

Такого діжда­ли­ся во­ни зі своєї до­ро­гої ди­ти­ни!

Лікар і судді звер­ну­ли ува­гу на го­ло­ву і не до­ба­чи­ли од­но­го.

Не ба­чи­ли й не зав­ва­жи­ли, як при обер­танні тіла ви­па­ла од­на ку­ля з пле­чей і як її при по­мочі однісько­го свідка, Пет­ра, схо­пив блис­кав­кою батько. Впив­ши­ся в неї ла­ко­ми­ми очи­ма, розібрав він її. Во­на бу­ла спо­ви­та в по­лот­ня­ну шма­ти­ну й об­мо­та­на до­мо­вою пря­жею.

Він побілів, мов смерть… і, ко­ли­ба­ючи­ся, відда­лив­ся набік.

За ма­лу хви­лю сту­пив до сіней, де під вікном сидів ску­ле­ний Са­ва і приг­ля­дав­ся об­дукції. [112] Тут ухо­пив він йо­го залізни­ми ру­ка­ми за плечі і, пос­та­вив­ши йо­го од­ним ру­хом, мов пе­ро, впе­ред се­бе… за­мах­нув­ся страш­но од­ною ру­кою. Два ра­зи про­тя­ло­ся щось воз­ду­хом… два ра­зи впа­ла од­на тяж­ка, ка­ра­юча ру­ка на об­лич­чя мо­ло­до­го хлоп­ця - відтак нас­та­ла по­пе­ред­ня гро­бо­ва ти­ши­на, і ста­рий чо­ловік, не про­мо­вив­ши ні сло­веч­ка, вер­нув на­зад до тіла сво­го си­на.

Лікар і судді не дізна­ли­ся про се все ніко­ли.

Саву взя­ли між се­бе жан­дар­ми.

Підозріння про­ти нього змог­ло­ся, і він му­сив іти до су­ду, мав сидіти в арешті, до­ки не пе­ре­ве­де­но