Микола Козакевич - "Веста" не знає пощади, Микола Козакевич

світло. Таксі рушило, і Юрек уже хотів їхати, коли це поперед нього заїхало інше таксі.

У нього секунд через п’ятнадцять сіли два чоловіки.

“Ах, ти такий!” — у думці вилаяв Юрек непроханого гостя, але обігнати його на тісних вулицях Кракова не міг. Зненацька таксі загальмувало. Зупинився і Юрек. Попереду він побачив машину, в якій їхав капітан. Вона теж стояла. Ось із неї вискочив Недєльський і побіг до кіоска з цигарками.

— Але чому цей тип не їде? — дивувався Юрек, поглядаючи на таксі, що стояло попереду. Недєльський повернув до машини, ховаючи в кишеню пачку сигарет. Та ось машина з капітаном і сержантом рушила з місця, таксі, що плуталося перед В’юном, поїхало за нею.

“Що за чорт?” — дивувався Юрек. Через кілька хвилин машина Завірюхи повернула вліво, і — о диво! — таксі попрямувало туди ж.

“Ну стривайте, — подумав Юрек, — я поїду за вами, побачу, що ви за півні”.

Через деякий час будинків стало менше — почалося передмістя. Уже стемніло, треба було ввімкнути світло, але Юрек погасив навіть підфарники. Через якусь хвилину передній автомобіль теж погасив світло. Тільки таксі, в якому їхав капітан Завірюха і сержант Недєльський, пронизувало темряву сильним світлом своїх фар.

***

Янтарний мундштук і пароль легко відкрили перед ними важку, оковану браму монастиря. Воротар, не сказавши ні слова, повів їх довгою галереєю. Кожен крок звучав тут, як у порожній бочці.

— Усі вже зібралися? — спитав Завірюха монаха.

— Не знаю. Нічого не знаю, — відповів той. — Ми не цікавимося тим, що діється в приміщенні наших добродійників. Знаємо, що ви, панове, жертвуєте чималі суми на наш монастир, і дозволяємо вам час від часу тут збиратись. Але, заглиблені у вічність, ми не цікавимось тлінним світом…

Завірюха подумав, що в цих монахів голови в небі, а ноги явно на землі, у тлінному світі. Але промовчав, намагаючись запам’ятати дорогу, якою йшли, порівнюючи її в пам’яті з тим, що чув від Теофіла. Сержант Недєльський ішов на півкроку позаду. Перед залізними дверима зупинилися. Монах постукав, і двері тихо прочинились. “Напевно, добре змазані, бо не скриплять, хоч важать, мабуть, кількасот кілограмів”, — мимохідь подумав капітан. У темряві коридора ясніло біле вбрання іншого монаха.

— Далі вас, панове, поведе цей брат, — сказав монах і відійшов.

— Дякуємо вам, брате, самі знаємо дорогу, — твердо мовив капітан. Монах, який охороняв двері, схилив голову на знак згоди. Завірюха впевнено рушив коридором і за третім по черзі поворотом зійшов на сходи. Він знав розташування цієї частини монастиря, — план її накреслив Теофіл — знав, що сходи ведуть на хори покинутої каплиці, в якій відбуваються зборища банди. Недєльський у таких же, як і в капітана, туфлях на каучуку тихо йшов за ним, відчуваючи, як у нього дедалі дужче б’ється серце.

Юрек В’юн поставив машину на глухій бічній дорозі за якихось сто метрів од входу в монастир. Це була алея з акацій, густе гілля яких, мов шатро, добре захищало “Варшаву” од непроханих очей. Юрек бачив, як Завірюха і Недєльський вийшли з таксі і почали стукати в браму. Друга машина стояла в тіні дерев посередині між переднім таксі і “Варшавою” Юрека. Тепер у Юрека вже не було сумніву, що за його “начальником” шпіонять пасажири другого таксі. Коли монастирська хвіртка зачинилася за обома працівниками міліції, Юрек почув, як грюкнули дверцята машини, і за хвилю друге таксі промчало повз нього, повертаючи до Кракова. Але вже без пасажирів.

В кущах під мурами монастиря Юрек побачив слабкий вогник цигарки.

— Ждуть негідники, — буркнув шофер. — Ну то й я почекаю.

***

Великий і похмурий зал. Колись тут була напевно каплиця. Про це свідчило високе склепіння з стрункими колонами, хори, де ще стояв розібраний орган. Капітан залишив двері трохи причиненими і разом з Недєльським примостився за пюпітром диригента хору. Акустика залу була ідеальна, — вони добре чули кожне слово, сказане за великим дубовим столом, освітленим старовинною люстрою.

— …п’ятсот тисяч злотих, — роблячи олівцем якісь обчислення, закінчив речення Мирослав Згожельський.

— У тебе ми переховували триста вісімнадцять тисяч, — нагадав йому Ян Галка, заглядаючи через плече.

— Вважаймо, триста тисяч, — недбало заперечив Згожельський. — Бо вісімнадцять тисяч я видав на організаційні справи…

— Трохи дорогувато обходяться нам ці справи, — сказав чоловік, який сидів спиною до хорів. Завірюха і Недєльський не бачили його обличчя, але не мали сумнівів, що це і є той. хто відібрав годинники у Оленя. На ньому ще й досі той самий картатий плащ.

— Давайте не будемо сваритися через такі дрібниці, — сказав ображений пан Згожельський і поправив купки банкнотів, що лежали на столі.

— Сюди треба ще додати ці п’ятсот годинників, — мовив Галка, вказуючи на картонну коробку, яка стояла біля грошей.

— Ні! — гостро заперечив чоловік у плащі. — Ці годинники повернемо до митниці. їх позичено, щоб виконати оборот з Оленем…

— Ти збожеволів, Рак? — обурився Галка. — П’ятсот годинників повернути до митниці? Це ж купа грошей!

Почувши прізвище “Рак”, Завірюха ущипнув Недєльського за руку. Рак! Отже, це був Рак!

— Годинники повернемо до митниці! — Рак грюкнув кулаком по столу. — Ви завтра виїжджаєте за кордон, а я ще залишаюсь. Ви можете наплювати на все, а я не маю наміру віддуватися за все і за всіх! І не рискуватиму ні собою, ані своїми людьми в митниці. Ви добре знаєте, що годинники взято з митного депозиту і їх сьогодні ж треба повернути на склад. Досить того, що ми заробили на них півмільйона. Зрештою шеф думає так само, ось він прийде, можете запитати.

Почувши слово “шеф”, Мирослав Згожельський негайно змінив тактику.

— Слухай, Галка, він має рацію. Не треба надмірно випробовувати долю. Особливо тепер, коли забрали мого брата. Ти завжди залишишся жадібним лоточником.