Олег Костянтинович Романчук - Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук

центром якого стало місто Альбі. Вони мандрували дорогами Провансу, одягнені у довгі чорні балахони, підперезані грубою мотузкою, у чорних конічних шапках, які носять на Сході, і їх часто називали катарами, що по-грецькому означає «досконалі», «чисті». «Світ існує вічно, він не має ні початку, ні кінця… Земля не могла бути створена богом, бо це означає, що бог створив порочне… Христос ніколи не народжувався, не жив і не вмирав на Землі, тому що євангельська проповідь про Христа є вигадкою католицьких попів… Хрест — не символ віри, а знаряддя тортур, у Римі на ньому розпинали людей…» Так говорили Досконалі, накликаючи на себе гнів католицьких душпастирів і самого папи.

Досконалі несли жителям Лангедоку своє вчення. Вони розповідали про Демокріта і Сократа, про Платона і Арістотеля, про Архімеда і Гіпатію… Вони відкривали школи і навчали дітей бідняків, читали лекції з філософії, математики, астрономії в Тулузькому університеті. Знайомили своїх учнів з працями древніх вчених Єгипту, Греції, Персії, з історією цих країн.

Поступово провансальська культура, література стали взірцем для багатьох європейських народів. Саме Прованс став батьківщиною знаменитих трубадурів, цього ордену поетів. Однак якщо трубадури проповідували любов мирську, то катари-альбігойці — любов до знань, до наук.

Щоб покінчити з небезпечною єрессю, котра охопила мало не пів-Європи, і одночасно прибрати до рук багаті землі Лангедоку, папа Іннокентій III разом з королем Франції Філіппом II Августом вирішують організувати хрестовий похід проти катарів. П’ятдесятитисячне військо хрестоносців відгукується на заклик своїх духовних та мирських сюзеренів. Поспішають слідом ченці-домініканці, які очолили щойно створену папою інквізицію. Ревні католики войовничо потрясають мечами і хрестами, потирають руки у передчутті багатої здобичі. Однак ця «прогулянка» затяглася для христового воїнства аж на шістдесят років. Жорстоку війну проти непокірного Лангедоку вели по черзі троє королів і двоє пап. І лише після того, як на чолі хрестоносців став жорстокий і підступний маркіз Сімон де Монфоро та папський легат Арнольд. катари змушені були відступити в гори.

Останнім оплотом Досконалих стала їхня святиня — замок-фортеця, а точніше обсерваторія на горі Монсегюр. Незважаючи на те, що серед захисників фортеці було литу сто воїнів, а решту складали філософи, математики, астрономи, лікарі, жінки та діти, Монсегюр тримався майже рік. Десятитисячне військо нічого не могло вдіяти проти жменьки мужніх.

Однак сили були надто нерівні…

Наприкінці зими 1244 року хрестоносцям вдалось уночі прилаштувати на невеличкому виступі скелі важку катапульту, яка почала засипати фортецю великими каменями. Бертран д’Ан Марті, старий катарський єпископ, краще за інших розумів, що Монсегюр скоро впаде, тому слід за всяку ціну врятувати священну реліквію Досконалих.

Опівночі 16 березня він викликав до себе чотирьох молодих воїнів: Ам’єля, Гюго, Екара та Кламена. Останній був наймолодшим сином графа Раймунда з династії правителів Провансу (справжнє ім’я віконта ла Пейрі було Арман де Сен-Прі д’Отейль граф Раймунд). Саме їм Бертран д’Ан Марті передав загорнену в цупкий пергамент чашу-кристал. Воїнам було вручено кинджали, в їх руків’ях були сховані частини заповіту, котрий вказував, що робити з реліквією, якщо над нею нависне небезпека. «Пам’ятайте про давнє правило альбігойців, яке вигравірувано на ваших кинджалах: «Клянись і лжесвідчи, але не розкривай таємниці!» — нагадав юнакам старий єпископ. — Нехай у ваших серцях назавжди закарбуються вибиті на сталевих лезах символи катарів: бджола — символ запліднення без фізичного контакту, голуб — втілення миру, спокою і злагоди, п’ятикутник — символ вічного розсіяння матерії та людського тіла».

Однак молодим рятівникам священної реліквії не поталанило. Ніхто з обложених не сподівався, що хрестоносці, які впритул підступили до замку, так швидко натраплять на підземний хід, яким комендант фортеці Арно-Роже де Мірпуа намагався вивести чотирьох Досконалих за межі замку. Після запеклої сутички з загоном рицарів Кламен та Екар по мотузці спустилися з гори, а двоє їхніх товаришів навіки залишились у підземеллі. Пополудні Монсегюр був переможений.

Чашу Святого Грааля вдалось урятувати, проте ні Кламен, ні Екар не знали, що мають робити з нею далі: не вистачало двох частин заповіту. Порадившись, юнаки заховали реліквію Досконалих в одному з численних гротів Монсегюра. На двох шматках пергаменту-заповіту, захованих у руків’ях кинджалів, з’явилося позначення місця схову чаші.

Щоб забрати кинджали убитих товаришів, Кламен та Екар, переодягнувшись хрестоносцями, проникли у замок. Але й цього разу фортуна спізнилася прийти ім на поміч. Не витримавши тортур, комендант фортеці признався інквізиторам, що особисто організував утечу чотирьох Досконалих. Щоб перевірити це зізнання, домініканці разом з кількома рицарями опустились у підземелля. І тут вони наштовхнулися на двох лжехрестоносців. Оголивши мечі, рицарі кинулись на юнаків. У сутичці загинув Екар. Поранений Кламен чудом урятувався, загубившись у натовпі хрестоносців, які спускалися в долину біля підніжжя Монсегюра, де на переможених єретиків чекало велетенське багаття. Двісті п’ятдесят сім захисників замку — чоловіків, жінок і дітей на чолі з єпископом Бертраном д’Ан Марті з високо піднятими головами, без тіні страху зійшли на вогнище. Дивлячись на цю трагічну картину, Кламен поклявся будь-що виконати заповіт Досконалих.

Однак це виявилося далеко не простою справою. Молодий граф Раймунд володів лише трьома частинами заповіту — трьома кинджалами, один з яких він взяв у вбитого Гюго, а третій йому встиг вкласти в долоню смертельно поранений Екар.

Маркіз де Монфоро, якому домініканці принесли знайдений кинджал Ам’єля, досить швидко здогадався добути з нього шматок пергаменту. Він був переконаний, що ухопився за ниточку, котра може привести до скарбів Досконалих. Людям маркіза вдалося дізнатись, що четвертим із втікачів був наймолодший син графа Раймунда.

Інквізиція, ченці-домініканці стрімголов кинулись на пошуки. Кламен змушений був покинути Францію. В Італії община альбігойців допомогла йому змінити ім’я, і граф Раймунд отримав дворянські папери, які засвідчували, що він уроджений віконт ла Пейрі.

З невідомих причин обопільні пошуки заповіту катарів не принесли успіху жодній із сторін, хоч нащадки графа Раймунда і маркіза де Монфоро не сиділи склавши руки.

З бігом часу сліди давноминулих перипетій все більше стиралися. Як зауважив Арман, розповідаючи цю історію Почекайбрату. майже ніхто в їхній родині уже не вірив, що вдасться звести воєдино всі чотири частини заповіту. Однак історичні події у Франції на початку