Рафаелло Джованьолі - Спартак

людей: поруч із ангустиклавами вершників він бачив сірі туніки, матрона в білосніжній столі йшла поруч із бідним рабом у червоному каптані.

Фокусник відступив убік і притулився до стіни, щоб пропустити ходу, що рухалася з оглушливими криками. Він усіляко намагався не привертати до себе уваги, сховати мавпочку, сходи й обручі, що видавали його професію — він не мав бажання показувати свою майстерність цим божевільним.

Бажання його, однак, не здійснилося. З юрби його помітили й одразу ж залунали голосні вимоги усім зупинитися. Далі почулися вигуки й плескання в долоні:

— Покажи свої фокуси! — вимагав один.

— Вшануй Сатурна! — кричав другий.

— А ну ж, погляньмо, що вміє робити твоя мавпочка! — вигукнув третій.

— Хай пострибає песик!

— Ні, мавпочку, мавпочку!

— Собаку!.. Собаку!

— Ширше, ширше коло!

— Звільніть для нього місце!

— Станьте у коло!

— Розступіться! Розступіться!

Навкруги кричали, вимагали, щоб усі розступилися й звільнили місце для фокусника. Почалася штовханина, тиснява, кожному забаглося пробратися вперед. Арторікса зовсім притисли до стіни, так що він не міг і кроку ступити.

Ті, що стояли ближче, заходилися вмовляти, підлещуватися до нього:

— Не бійся, бідолашний!

— Ти добре заробиш!

— Накидаємо тобі повну шапку терунцій!

— Почастуємо тебе найкращим массикським!

— Яка гарненька мавпочка!

— А пес! Який чудовий епірський пес!

Одні пестили собаку, інші — мавпочку. Хтось мацав драбинку, хтось — мотузки й залізні обручі, висловлюючи найнеймовірніші здогади й припущення. Арторіксові, нарешті, набридла ця штовханина, і він сказав:

— Гаразд, я покажу вам виставу! Я й мої артисти постараємося гідно ушанувати Сатурна, а вам зробити приємність. Але для цього, шановні квірити, дайте мені місце.

— Правильно!

— Він правильно каже!

— Ширше коло!

Раптом хтось голосно крикнув:

— Нехай іде з нами в Карінську курію!..

— Так, так, у Карінську курію, — пролунало спочатку десять, потім двадцять, потім сто голосів.

— У Карінську курію! У Карінську курію!

Юрба дедалі зростала, незабаром хода досягла відкритого місця, де здіймався будинок третьої із тридцяти курій, на які ділилося місто, — курія Карін, і юрба розтеклася навсібіч, немов бурхливий потік. Цікаві ставали навшпиньки, піднімалися на лави, на столи, на сходи, видиралися на залізні ґрати, що захищали вікна в нижніх поверхах сусідніх будинків. Незабаром запала цілковита тиша, усі завмерли в напруженому очікуванні, спрямувавши очі на Арторікса, що вже готувався до вистави.

Фокусник постояв кілька хвилин розмірковуючи, потім розклав долі різні предмети свого реквізиту, підійшов до одного з глядачів, дав йому кульку зі слонової кістки і сказав:

— Пусти її по колу.

Потім він дав ще одну кульку рабові, що стояв у першому ряду кола. Обличчя його розпаленіло й розпливлося в усмішці — він мав вигляд щасливої людини, що очікує ще більших радостей. Фокусник сказав йому:

— Пускай кульку по руках.

Потім молодий галл вийшов на середину звільненого для нього простору й гукнув свого пса. Великий епірський пес чорної масті з білими підпалинами сидів на задніх лапах, спрямувавши на господаря розумні очі.

— Ендиміоне!

Пес підхопився, завиляв хвостом і пильно подивився на хазяїна, ніби хотів сказати, що готовий виконати всі його накази.

— Ходи і знайди білу кульку!..

Пес негайно побіг у той бік, де публіка передавала одне одному білу кульку.

— Ні, шукай червону, — велів Арторікс.

Ендиміон швидко повернув у той бік, де стояв раб, що тримав червону кульку, яка вже встигла побувати в тридцяти руках. Пес хотів прослизнути під ногами глядачів і підбігти до того, у кого в цю мить була червона кулька, як раптом Арторікс крикнув так, немов скомандував маніпулу солдат:

— Стій!

Пес зупинився, мов укопаний. Потім, звернувшись до юрби, фокусник сказав:

— Ті, до кого потрапили в цю мить кульки, нехай залишать їх у себе й не передають далі: мій собака підійде й забере їх.

У юрбі пробіг шепіт чи то цікавості, чи то недовіри, і знову запала тиша. Тисячі очей уважно стежили за собакою. Арторікс, схрестивши на грудях руки, наказав:

— Знайди і принеси мені білу кульку.

Ендиміон постояв з хвилину, піднявши догори морду, і потім рішуче попрямував до певного місця, швидко проліз під ногами глядачів, підійшов до того, хто сховав білу кульку і, поклавши обидві лапи йому на груди, начебто просив своїми розумними, виразними очами віддати йому кульку.

Той дістав з-під тоги заховану білу кульку. Цей глядач був патрицій. Він простягнув кульку, собака обережно взяв її в пащу й прожогом метнувся до хазяїна.

Пролунали гучні вигуки, а потім оглушливі оплески, коли пес так само швидко знайшов власника червоної кульки.

Тоді Арторікс розсунув свою драбинку, що складалася із двох частин, угорі з'єднаних між собою, і поставив її на землю. Прив'язав кінець мотузки, на яку одягнув три залізних обручі, до верхньої сходинки однієї з половинок сходів, взяв у руку інший кінець і, відійшовши на певну відстань, натягнув мотузку на висоті чотирьох футів од землі. Поставивши на мотузку свою мавпочку, що сиділа в нього на плечі, він сказав їй:

— Психеє, покажи всім цим славним синам Квірина свою спритність і вміння!

Мавпочка, ставши на задні лапки, досить спритно пішла по мотузці, а в цей час Арторікс крикнув собаці:

— А ти, Ендиміоне, покажи-но іменитим громадянам міста Марса, як ти вмієш підніматися на сходи.

Поки мавпочка йшла по канату, пес під оплески юрби з чималими зусиллями й напругою піднімався зі сходинки на сходинку. Коли ж пес піднявся на останню, Арторікс, похитавши головою, жалісливо сказав:

— Що ж ти тепер робитимеш, бідолашний Ендиміоне? Як ти звідси спустишся?