Йосип Сліпий - Спомини

І не можна було привикнути, бо завжди були якісь арешти і грабежі війська. Тоді арештували о. Ковалюка зі Скнилова за його дітей, приналежних до ОУН, і він десь помер з голоду за Москвою, бо з Москви ще писав до митрополита Андрея, що три дні не дали йому їсти[426]. Не бракувало і провокації, жертвою якої впав о. Чемеринський[427] і деякі інші, що далися заманути виїжджати за Сян, і в Перемишлі мали їх арештувати, та й відтоді слід за ним загинув, як за багатьма іншими. Коли винищування нашої інтеліґенції ставало таке безпощадне, то ОУН почала протиакцію і атентати на НКВД. Це роз’ярило їх ще більше, бо наших згинули тисячі і тюрми, зокрема на Лонцького, стали наповнятися ще більше нашими людьми.

Замітним і небувалим проявом була устроєна на початку совітської влади фарса — проголошення прилучення західніх українських земель до УРСР[428]. Зарядили вибори послів, назначених згори згідно з їхньою системою. З чільніших громадян були вибрані професори Кирило Студинський, Маріян Панчишин і інші, яких вони вважали своїми прихильниками. З духовенства не було нікого. Один студент Богословської академії з Лошнева коло Теребовлі був вибраний також і розповідав мені цілу сцену проголошення прилучення. Він сказав, що це був зоологічний[429] вибух якоїсь вимушеної радости, бо по кожному слові промовця вибухали оплески і рев присутніх, а розставлені аґенти НКВД уважно гляділи, чи всі плещуть і “радуються”. Промовцем за прилучення західніх українських земель до УРСР був назначений і для Галичини, і для Волині, а опісля і для Буковини, професор Студинський, і то самим Сталіним, одержавши і від нього потрібні матеріяли. Був він найчемнішим представником перед Радянським Союзом. І треба признати, що він, мимо деяких своїх хиб, неустрашимо вставлявся і помагав всім нашим, що були переслідувані. І що більше: він мав навіть вдоволення, коли міг помогти терплячому. Вечорами заходив він до свого шкільного товариша крилошанина о. Василя Поповича[430], приносив деякі інформації і радив Митрополитові писати до Хрущова[431], щоби він здержував щораз то більші натиски на нищення нашої Церкви. Хрущов із вдоволенням читав ті листи, але ніколи не відповідав, згідно з радянською практикою.

Професор Панчишин дістав тоді на зборах Західноукраїнської асамблеї доручення предложити внесок про розривність подружжя. Це його трохи скомпромітувало, і він не вмів з того вивинутися. Ввесь час лікував Митрополита, отця-протоігумена Градюка і інших священиків, також і мене, як дістав запалення легенів внаслідок нещільно закритого ґазу, хоч большевики робили йому виговори. Робив це також і за гітлєрівської окупації. Крім нього лікував доктор Гординський[432].

Занедужав тоді і проф. Герстманн[433], який уважав себе “вшехполяком”, походив, здається, з німецької родини, як вказує його ім’я, а мати була донька нашого