Андраш Беркеші - Списоносці

повернення на батьківщину. Про життя в Угорщині я наслухалась стільки страшних нісенітниць, що боялася повертатись, хоч і тужила за батьківщиною. Проте я весь час шукала способу порвати зв'язки з списоносцями. Це була моя заповітна мрія, хоч вона здавалася мені нездійсненною. Я була певна, що списоносці знайдуть мене, куди б я не подалась. Я розуміла, що занадто багато знаю про них, щоб вони просто так відпустили мене. Здавалось, з тієї пастки немає виходу. Потім настали події 1956 року. Жолт залишив мене в батька, а сам поїхав, як вам відомо, в Угорщину. Мені остаточно спротивилось життя в Західному Берліні. Я друкувала мемуари Райнаї, які лежать перед вами. Не знаю, читали ви їх чи ні. Якщо так, то ви зрозумієте мої почуття. Той гидкий цинізм, що проглядає між рядками, діяв навіть на мої досить загартовані нерви. Та брутальність, якою просякнута ця писанина, вкрай обурила мене, хоч я вже давно втратила всякі ілюзії. І ось тоді мене охопило непереборне бажання вибратись з того багна. Я вирішила повернутись на батьківщину, яка б доля мене не чекала вдома. Адже краще тюрма, ніж гниле оточення Райнаї і гидке життя, яким я жила. Діяти треба було дуже обережно, бо найменша підозра могла привести до небажаних наслідків. Що було далі, ви вже знаєте.

— Так, це нам відомо. Дозвольте питання неслужбового характеру. Питаю просто з цікавості до вашої долі. — Коронді трохи зніяковів і завагався, не знаючи, як висловити свою думку.

— Напевно, щось про Герендаша?

— Так.

— Питайте, пане підполковник. Правда, я вже догадалась, що вас цікавить, і могла б розповісти про це без вашого питання.

— В такому разі допоможіть мені уникнути небезпеки бути нетактовним.

— Гадаю, ви маєте на увазі мої надії, пов'язані з Герендашем? Так?

— Саме так.

— Ніяких надій щодо нього я не плекаю. З Герендашем мене тепер пов'язує тільки почуття власної провини й сорому за свою зраду, а також невимовна вдячність, бо, незважаючи на все, він розмовляв зі мною і навіть допомагав.

— Ви міркуєте правильно, Маріє, але чи відчуваєте ви те саме в своїй душі?

— Слово честі, — посміхнулась вона, — коли взагалі можна говорити про честь таких жінок, як я.

— Не кажіть так. Коли б у вас не було честі, ви зараз не сиділи б тут. У вас вистачило сили звестися на ноги і вилізти з страшного баговиння. Щоб зробити цей крок, вам потрібно було докласти більше зусиль, ніж дев'ять років тому.

— Якщо ви так думаєте, — всміхнулась Марія крізь сльози, — тоді дозвольте повторити: слово честі.

— Гаразд, Маріє, — промовив Коронді. — Зараз я вашу доповідну не читатиму — ви просто продиктуєте її в протокол. Згодні?

— Згодна, пане підполковник. Однак мушу зауважити: моє зізнання не зовсім повне. Я не написала докладно про те, з якою метою і з ким мені було наказано «розважатись».

— Я вас розумію. Але це нам потрібно, бо ми мусимо знати характер ваших завдань.

— Про Курта Цігера я вже згадувала в записці, написаній у Берліні.

— Це той німецький інженер, якого ви хотіли переманути?

— Так. Про Ленера теж говорила — його збиралися спокусити західнонімецьким комфортом.

— Знаю.

— Потім був ще один іранський ділок. Його і досі використовують як шпигунського посередника.

— З якою метою ви ним займались?

— Цьому багатому купцеві не потрібні були гроші. Особисті інтереси його не були пов'язані з подіями в Угорщині. Просто йому сподобалась я. Оскільки іранець звик за все платити, він погодився на мої умови. Звичайно, купець охоче заплатив би за мене гроші, але він розумів, що зможе одержати товар лише за іншу ціну. Цей ділок багато подорожує, зокрема приїжджає і в Угорщину, причому за ним, як за іранським громадянином, не дуже стежать. Тому купцеві не важко зустрітися з тим чи іншим агентом списоносців і одержати деякі відомості.

— Зрозуміло.

— В Лозанні я повинна була переконати своїми принадами американського дипломата Дональда Гаррі в тому, що сенат недарма затвердив закон про асигнування угорських емігрантських організацій доларами, зібраними шляхом додаткового оподаткування американських громадян. У списку значаться ще французький фінансовий магнат Люсьєн Лебон, від якого я мала в Парижі домогтися грошової допомоги для списоносців, Джеме Стон, офіцер Об'єднаного Королівства, якого я мусила переконати в Брюсселі в тому, що списоносці повинні і надалі займати серед численних угорських емігрантських організацій привілейоване становище. До речі, в Брюсселі в мене було й інше доручення. Наш шановний Жолт розтринькав значну суму американських грошей, яку згодом під моїм впливом заплатив бельгійський граф Шампійон. Мабуть, цього досить, щоб пересвідчитись, як низько може впасти людина, точніше, як низько впала я, — закінчила Марія глухим голосом.

— Не було ще людини, що йшла б по нерівній дорозі, не озираючись назад. Хто зайшов далеко, тому важче повернутись. Ми вам допоможемо.

Када провів Марію. Вона мала продиктувати показання для протоколу. Коли він повернувся, Коронді вже заглибився в читання…

«Одного разу я прочитав в урядовій газеті, що Рудольфу Казмері присвоїли звання генерала. Це мене трохи витверезило. Казмері вже генерал, бо не марнує часу на пусті мрії, а я поки що тільки полковник. Бог дав людині розум, щоб вона користувалась ним. І я почав діяти.

Перед тим як організувати добровільні загони, я мав створити в країні сприятливі настрої. Це завдання я успішно виконав.

Я викликав до себе старшого лейтенанта Немештабокі, якого любив за відчайдушну хоробрість і кмітливість. Це був чорнявий хлопець з кучерявим волоссям і блискучими очима. На худорлявому, але мужньому і вродливому обличчі його завжди сяяла посмішка. Про холоднокровність лейтенанта у відділенні розповідали легенди, хоч ніхто не зміг би сказати, скільки в цих балачках правди і скільки вигадки.

За останні роки Немештабокі не раз бував у Чехословаччині. Він налагодив особистий зв'язок з керівниками груп.

— Сідай, Дані, — запропонував я йому.

Лейтенант з незмінною посмішкою чекав